Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

розташувалась більшість чоловіків, щоб відбити ворожі атаки. Він лежав на передовому посту, на схилі берега, у виярку, затіненому від місячного світла. З важким почуттям поглядав він на грозові хмари, що затягли небо, і на перекати каламутних хвиль у долині. До ревіння потоку долучився шум дощу. Бобер більше нічого не бачив, але крізь бушування дощу іі вітру почув гуркіт залпів. Вгорі, на височині, точився бій. Червоний Лис хитрий; він скористався з туманної погоди, аби непомітно підкрастися зі своїми людьми. Ось пролунав постріл і поблизу Бобра — куля зачепила його чуприну. Ні, моя Лисичко, до цього ще не дійшло: скальп Бобра тримається міцно. Кучерявий схопив лук і стріли та й почав посилати у ворогів нещільно прилаштовані зубчасті кістяні гостряки. Він вийшов з своєї схованки і заходився стрибати довкола під прикриттям зливи: нехай вороги думають, що тут сила воїнів. З відстані п'ятдесяти чи ста метрів йому стріляли у відповідь, але Бобер лишався неушкодженим. А коли дощ послабшав, в нього вже вийшли майже усі стріли. Але, здавалося, й вороги втомились від стрілянини і відступили. З великою обережністю хитрун повернувся назад до виярка. Виярок був порожній, і Бобер вмостився в ньому.

Тільки-но дощ ущух і круглий місяць знову освітив безмежну прерію, Бобер пильно оглянув місцевість.

Що… та ні, хіба це можливо!

Бобер схопився за голову, бажаючи пересвідчитись, що не марить.

На відстані довжини кількох тулубів коней у траві сидів, схрестивши ноги, хлопець, що до кумедного скидався на роздягненого Генерала. Краплі дощу скочувалися з його причепуреного, розділеного проділом волосся і намащеної жиром шкіри. Невимовно дурним поглядом утупився він її освітлений місяцем ландшафт.

Чи мав хлопець при собі зброю? Рушниці або лука п нього, безперечно, не було, але ніж і сокира, здавалось, стирчали з піхов.

Крім нього, на відкритому, мокрому від дощу лузі і на стрімкому схилі берега не було нічого підозрілого. Молоді воїни, що лежали віддалік, жодним звуком не виказували себе. Чи й вони побачили Генерала?

Бобер вирішив зараз же дізнатись, у чому справа. Тихенько почав він просуватись вперед, щоб підкрастися до хлопця ззаду. Щільно притискаючись до землі, він повз на всіх чотирьох і сунув рушницю поперед себе. Поки він так підкрадався за всіма правилами військового мистецтва, йому робилось то смішно, то моторошно.

Бобер досяг уже мети і лежав так близько позад юнака, що відразу міг би схопити його рукою. Та, може, десь поблизу засіли вороги і стежать за цим усім, і він зараз же викаже себе, тільки-но поворухнеться. Проте не може ж він з доброго дива дозволити сидіти отут цьому хвалькуватому лосеві.

Прикритий спиною юнака, Бобер трохи підвівся, міцно схопив правицею хлопця за шию; а той ні про що й гадки не мав. Бобер повільно перекинув Генерала навзнак. Той і не збирався оборонятись. Він і ногами не дриґав, і за зброю не хапався, а ліг собі слухняно на траву, скорившись міцній руці, і уважно дивився на Бобра.

— Ніколи у житті не бачив такого йолопа, як ти, — сказав Бобер, вкрай роздратований поведінкою недоумкуватого бігуна. Він випустив свого полоненого і простягся на траві поряд з ним. — Чого ж ти стирчиш тут, як кущ терну, що прагне вирости на дощі?

— Я чекав на тебе, — весело відповів Генерал.

— На мене?

— Еге ж, — підтвердив Татокано. — Ти ж говорив, що я можу прийти. Чи ти зберіг мою уніформу?

Бобер тихо зітхнув. Йому раптом спало на думку, що цей пес у циліндрі міг би зустріти вождя Токай-іхто.

— Знаєш що, — розлютився він, — ти таки несусвітенний дурень. До твоєї уніформи ще справа не дійшла, до того ще далеко. Краще скажи мені, як ти потрапив сюди!

— Під дощем прибіг. Фредді Кларк, Червоний Лис, точно пояснив мені, де я маю сісти. Він сказав, що ти тут і я мушу на тебе чекати.

Бобер витріщив очі.

— Так. Отже, Червоний Лис був серед стрільців і бачив мене?

— Атож. Він сказав, що ти хоробрий воїн і для мене велика честь одружитись з дівчиною з твого намету.

Бобер зневажливо сплюнув, що не так просто було зробити, лежачи горілиць.

— Так. Ну, й тоді він послав тебе сюди?

— Авжеж. Він сказав, що я можу залишитись у вас.

— Це справа Токай-іхто, а не Червоного Лиса, вирішувати, чи ти можеш лишитися у нас, зрозуміло?!

Генерал помітно занепокоївся.

— Ти ж мені обіцяв!

Бобра почало злегка нудити.

— Так, — промовив він обачливо, — ти повинен прийти до нас на той бік Міні-Сосе у новому місяці, коли твоя присяга довгим ножам утратить силу. А зараз чого ти хочеш од нас? Іди і поглянь на долину. Може, маєш охоту сьогодні вночі переплисти на той бік?

— Ні, я не попливу на той бік. — Генерал усміхнувся.

— Нарешті я чую від тебе розумне слово, колишній власнику уніформи! Можу тобі лише сказати, що навіть самому Токай-іхто довелось витримати боротьбу із цими водами.

— О! То він уже на тому боці?

— Звичайно, він уже там! Вам його вже не спіймати!

Генерал пожував губами і вибалушив очі.

— Однак це боягузтво, — додав він по тому. — Першому переправитись на той бік, а вас покинути тут!

Бобер близько присунувся до чепуруна.

— Ще одне таке слово — і воно буде твоїм останнім.

Татокано остаточно збився з пантелику.

— Ми думали, що він тут. Тоді ти міг би з ним поговорити.

— Я ще багато й довго говоритиму з Токай-іхто, якщо тільки ми-дістанемося на той бік.

— Але ви