Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
— Ні,— каже характерник. — Спішити треба, бо діло не жде…
І вдарив коня нагайкою. Учвал промчали вони через Трахтемирів, минули монастир козацький, де раніш запорожці старі доживали віка, та й ну ж бо жеребців поганяти. Одне село проїхали, друге, аж забовваніла перед ними височенна гора. Збавили ходу козаки, й побралися коні під гору, хоркаючи та сапаючи тяжко.
От виїхали на маківку. Глянув малий козак округи й немовби всеньку Вкраїну побачив: лежить перед ним Дніпро голубою стягою, що губиться ген-ген удалині, видніють степи, гаї та озера до самісінького обрію, а по всьому півострову могили височать, пагорби якісь, села та вали давнезні, що й бозна од якої пори вони.
Злізли запорожці з коней і шапки познімали.
— Отсе, сину, — каже характерник, — гора Заруб — найсвятіше місце на нашій землі… Звідціля пішов люд козацький і вся Україна почалася звідси. Як світ ще був молодий, створив тут із глини Господь первого чоловіка. Засновав той кріпость на сім пагорбі, а в ній храм Дажбожий стояв. Двадцять віків уже тому, як узяли його копієм шеремети і розруйнували дощенту…
— Як же се воно було? — питає Михась.
Зітхнув Обух.
— Як прийшли шеремети на нашу землю, то заправляли у них жінки, а на хоругвах їхніх Баба-Яга була змальована, котора ще прозивалася Москва або Москова! З усієї Вкраїни зійшлися богатирі та поляниці й билися коло города Голуня з тою навалою. Як розгромили їх шеремети, то вціліла хіба сотня воїнів. Одступили вони на правий берег і замкнулися в Зарубі. От облягли їх ті шеремети та й кажуть: «Оддайте Ключ Дажбожий, то подаруємо вас життям і підете собі вільно…»
— І що ж? — питає Богун.
— Зареготалися киї та поляниці й кажуть: «Не знайти вам в Україні й одної душі, що на такеє згодна була б! Кістьми ляжемо, та не оддамо образ Матери Лади»! І був там останній бій. Загинули тії люде, а Троянів Ключ мов крізь землю запався… Кажуть, виніс його джура малий і оддав козакам, що в Торчі стояли.
— Се коло Любомира, — каже Михась. — Там, де наш хутір стояв…
— Недарма ж він і до тебе попав!.. — каже Богун.
Нагнувся Михась та й підняв із землі наконечник стріли. Була вона з трьома ребрами і вістрям гострим.
— Отакою, — каже, — татаре мене поцілили…
— Шереметське се оружжя… — каже характерник. — До гибелі тут його — як дощ, то вимиває з сеї землі й мечі, і стріли, й панцирі порубані… А кісток стільки, що й не злічити!
І взяв жеребця за повід.
— Ходімо ж, — каже, — далі…
Ведуть вони коней, аж бачать — стоїть якийсь дід. Борода аж до пояса, а на шиї воловий ріг висить на шнурку.
— Чолом, волгве… — каже Михасеві.
Облишив той коня, підійшов до того чоловіка і вклонився.
— Чолом, батьку…
— Приніс? — питає його той дід.
Глянув Михась на нього, а той старий, мов земля.
— Приніс… — каже.
— Як служив я Батькові Трояну на сій горі,— каже волгов, — то зірвалася страшенна буря… Зійшов із неба у хмарах та блискавках Святий Юр і ступив на сюю землю. Приніс він до храму Дажбожого Троянів Ключ та й заповів мені стерегти його… Відтоді й живу на білім світі — ні меч не бере мене, ні стріла, ні куля ворожа!
— Далеко звідціля знайшов я його… — каже Михась.
— Не ти його знайшов, а він тебе. Зав’язана була твоя доля з ним ще в тому житті, котрого ти й не пам’ятаєш…
І замовкли обоє. Тільки вітер із Дніпра стугонить над горою та ковилу нагинає.
— Не боїшся того, що з тобою буде?..
— На все Божа воля! — каже Михась. — А я тільки слуга його оружний.
— Ну, то гляди ж бо!.. Марне твоє діло буде, бо зведеться все воно у нівеч…
Тут і згадав Михась, що йому Обух коло Ненаситця казав.
— Живу я тут і зараз, то й роблю, що змога моя, — каже чоловікові.— А хто після мене житиме, то нехай більше утне…
— Та й то правда!.. — каже дід. І знову замовк.
— А хто ж наступний у колі Трояновім? — питає Михась перегодя.
Простяг той руку і показав на татарський берег.
— Отам, — каже, — де Ворскла тече, був город Голунь… Зустрінеш там ту, що й од мене старіша, та вічну молодість дала їй Матер Божа!..
Знову застугонів вітер, і зашелестіла сива ковила, нагинаючи свої китиці.
— То вже кінчай те діло, що задля нього прийшов… — каже дід.
