Джмеленя та володарка злиднів - Галина Микитчак

Дзвінка відірвалася від книжки, і по її шкірі пробіглися мурашки. Чи то здалося, чи то справді по читальній залі подув холодний протяг. Чим далі дівчинка читала, тим більшою ставала її впевненість, що сусідку Марену звуть так не через помилку в паспорті.

Дзвінка розгорнула книжку на частині про демонічну дрібноту й знайшла там сторінку про злиднів.

«Злидні у давньоукраїнській міфології — злі духи, які приносять у дім нещастя. Вони маленькі, заморені, у лахмітті, з вічним голодом на обличчі. Туляться у захаращених кутках, біля пічки, там, де тепло й темно, хоча можуть оселятися в хаті де завгодно. Демонічні істоти. У переносному значенні — бідність. Тому кажуть „жити у злиднях“. „Багатство — дочасне, а злидні — довічні“, „Просилися злидні на три дні, та й вигнати не можна“ — твердять народні прислів’я.

Всього злиднів є тринадцять: Горе, Лихо, Біда, Нещастя, Хороба, Недоля, Нужда, Примха, Ліньки, Кволість, Пиятика, Вереда і Заздрість.

Українці завжди вірили, що злидні не є незворотнім лихом. їх можна позбутися завдяки розуму й життєлюбству. їх можна заткнути в пляшці, зав’язати в мішку, спустити за водою, привалити каменем, зв’язати й залишити на перехресті. Тоді вони перейдуть до того, хто їх порятує чи викраде. А ще вони бояться запахів м’яти, любистку, полину й пижма.

Для того, щоб боротися зі злиднями, потрібно вчасно їх помітити, поки вони не перетворили домівку на руїну.

Часто злиднів використовує в своїх цілях зле божество Марена, яка розносить їх по людях у ящичках чи горщиках. За однією з версій, Марена, поки не використовує злиднів, тримає їх у глибокій ямі в річці Смородині.»

Ось що воно таке! Усе стало на свої місця.

Дзвінка закрила книжку й побігла до бібліотекарки.

— Пані, а можна я візьму цю книжку додому? Мені потрібно показати її бабці й моїм батькам, бо нас злидні обсіли!

— Якщо справа така серйозна, то бери, — відповіла жіночка за бібліотекарським столом.

Зайшовши додому в коридор, Джмеленя скинула легкий плащик, роззулася й уважно подивилася навколо. Якщо Марена й занесла горщик у їхню квартиру, то не могла його кудись далеко сховати. Мабуть, залишила у коридорі, але так, щоб господарі його не помітили.

Відкривши дверцята взуттєвої шафки, Дзвінка-Джмеленя оглянула її — ніякого горщика. Та він сюди і не вліз би. У тумбочці для щіточок і вакс лежать тільки щіточки і вакси. На роздягалці між одягом також нічого немає. У шафі для верхнього одягу — лише верхній одяг. Дівчинка аж сама залізла між плащі, щоб ретельно перевірити це темне місце. Тоді настала черга антресолей. Довелося взяти маленьку драбинку, якою вдома користуються для змітання пилюки з шаф. Але й в антресолях лежали лише звичайні речі. Більше у коридорі горщик ніде сховати! Невже її припущення зійшло нанівець?

Тут погляд Дзвінки натрапив на бабусин капелюх, який був у моді ще в середині минулого століття. Він був дуже гарний, але мама його не носила, бо їй він не пасував, а викинути таку гарну річ бабця не дозволяла. Тим більше, що раз на рік вона вдягала його, коли ходила до оперного театру на балет.

Пальці дісталися країв капелюха, Дзвінка потягла капелюх до себе. Той сунувся важко: щось заважало йому. Ще трохи — й бабусин антикваріат буде у її руках!

Капелюх важко перехилився на дівчинку, й тут у коридор зайшла мама. У руках вона крутила невеликий сірий горщик з потертими боками. Від несподіванки Дзвінка втратила рівновагу й разом з капелюхом, який чомусь поважчав удесятеро, полетіла на килим.

Мама Іванка здивовано глянула на дочку:

— Джмеленя, ти не забилась? — схвильовано запитала вона.

— Ні! — Джмеленя скривилася й потерла бік, на який впала. Мала часто кудись лазила, часто звідкись падала, тому ще один синець трагедією не стане. — Мамо, що це в тебе в руках?

— Цей горщик я знайшла під нашою ванною, коли прибирала! Як я могла про нього не знати?! Бабця також бачить його вперше! Але гарний такий, старовинний! Ручна робота! Треба поставити у вітальні. Тільки от щось таке чудернацьке на ньому написано: «Недоля»!

Дзвінка підвелася з підлоги, і з капелюха, який вона тримала в руках, викотився ще один сіренький горщик, трохи менший за перший. На ньому було чітко виведено якимось давнім гончарем слово «Нужда».

— О, ще один! Звідкіля вони тут? Аж два? — мама оторопіло переводила погляд з горщика на горщик. — Нічого не розумію!

— Я зараз усе поясню! — Дзвінка витягнула з портфеля книгу Сварожича й, тримаючи її перед собою, почала швидко розповідати все, що знала. — Мамо, це все та пані Марена! Вона чаклунка, злий жіночий дух, давнє божество, яке живе в Навії за річкою Смородиною. У таких ось горщиках вона привезла до нас злиднів. Злиднів тринадцять! Марена їх попідкидала усім мешканцям будинку! Я бачила, як вона занесла горщик з написом «Хороба» до Назаруків, поки тих не було вдома! А Дмитрик бачив, що Марена стояла з горщиком «Примха» біля дверей Забродських! Вона принесла у наш дім Нужду й Недолю, яких я бачила вночі!

— Доню-доню, твоє патологічне фантазування вже всім набридло! Ти видаєш свої сни за дійсність.

Мама важко зітхнула й пішла на кухню.

— Але книжка! — Дзвінка розгорнула книжку, але її ніхто не слухав.

Так, мама вважає її фантазеркою. Доведеться посвятити в цю страшну й злиденну таємницю тата!

Джмеленя побігла до зали, де стояв татків комп’ютер. Тато клацав по клавіатурі й примовляв:

— Тут зарплата маленька! Тут