Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Потроху наші коні почали виснажуватися від цієї шаленої гонитви. Раптом перед нами з’явилася відокремлена від решти гора, яка більше нагадувала безладне нагромадження зсунутих невідомою силою велетенських каменів. Біля її підніжжя починався ліс. Тут Віннету наказав нам зупинитися і дати спочинок коням.

— Ось і гора Генкок, — сказав Віннету.

— А де ж печера? — запитав я.

— Вхід до неї з іншого боку. Нехай мій брат іде за мною, і через годину ми будемо біля входу.

— Ти береш з собою тільки мене?

— Так, тільки тебе. У цих місцях панує смерть, протистояти якій може тільки дуже сильний. Нехай наші брати знайдуть у лісі схованку для себе і для коней та чекають нашого повернення.

Гора, біля підніжжя якої ми зупинилися, була вулканічного походження. Обійти її можна було щонайменше хвилин за сорок. Я залишив флінт і штуцер біля сідла мого коня й вирушив за Віннету, який уже дерся по західному схилу до вершини.

Дорога була надзвичайно небезпечна. Я ніколи не бачив вождя апачів таким обережним і обачним. Здавалося, що він очікує стріли або удару томагавка з-за кожного куща, з-за кожного каменя. Минула ціла година, поки ми нарешті добралися до вершини.

— Нехай мій брат не видасть себе жодним звуком! — прошепотів він, ліг на землю й поповз у зарості. Я поповз за ним, але майже відразу мало не відсахнувся від несподіванки: я висунув голову з кущів і виявив перед собою безодню, край якої міг намацати рукою. Глибина безодні була не менш ніж сто п’ятдесят футів. Майже прямовисні схили поросли рідким чагарником, а в самому низу, на майданчику завбільшки приблизно сорок футів, лежали зі зв’язаними руками й ногами мешканці селища Гелльдорф. Я впорався зі своїм здивуванням і порахував бранців: тут були всі мешканці Гелльдорфа. Їх охороняло чимало озброєних червоношкірих.

Я уважно оглянув схили, щоб з’ясувати, чи можна спуститися вниз, і зрозумів, що так, але потрібна була міцна мотузка і спосіб якось позбутися варти. На скелі було багато виступів, за які можна було б зачепитися. Віннету поповз назад, а я — за ним.

— Це і є та знаменита печера?

— Так.

— А де вхід?

— На східному схилі, але увійти туди не вдасться нікому.

— Тоді треба спуститися звідси. У нас достатньо ременів і ласó, за допомогою яких ми спустимося донизу.

Віннету кивнув, і ми поповзли донизу. Однак було дивно, що індіанці не стерегли західний схил гори. Якби вони виставили охорону ще й там, ми нізащо не змогли б підібратися до краю прірви непомітно.

Сонце вже ховалося за обрій, коли ми повернулися до нашого загону і стали готуватися до бою. Зібравши всі ласó, ми сплели з них товстий і міцний канат. Віннету відібрав двадцять найспритніших із наших супутників, а решта отримали наказ стерегти коней. Двоє з тих, хто залишався, повинні були через сорок хвилин після нашого відходу сісти на коней, об’їхати гору зі сходу й розпалити далеко в прерії кілька багать, а потім відразу повернутися до загону. Це було потрібно, щоб відвернути увагу індіанців, яким доведеться з’ясовувати, хто наважився зупинитися на ночівлю в їхніх володіннях. За цей час ми встигнемо дістатися до прірви.

Сонце сховалось за горами і розмалювало пурпуром західну частину неба. Багрянець повільно розтікався, бліднув і зникав у сутінках. Віннету довго сидів на траві, дивлячись у вечірнє небо. Раптом підвівся і, не сказавши нікому ні слова, покинув наш табір. Останні кілька годин він поводився, як мені здавалося, доволі дивно. У ньому щось змінилося, і я ніяк не міг зрозуміти, що ж саме. Його очі гарячково блищали, на зазвичай гладкому чолі з’явилися зморшки, які свідчать про тривожні думки. Він явно втратив душевну рівновагу, щось гнітило його. Я вирішив, що маю право запитати, що трапилося.

Знайти Віннету було нескладно — він стояв на узліссі, притулившись до дерева, і вдивлявся у відблиск призахідного сонця на небі, яке швидко темніло й на якому пливли одна за одною поодинокі хмари, осяяні золотими променями сонця. Я йшов безшумно, але Віннету, попри свої роздуми, не тільки почув, але й упізнав, хто до нього наближається. Не обертаючись, він сказав:

— Мій брат Чарлі шукає мене. І це правильно. Нам треба побути разом, бо незабаром ми розлучимося назавжди.

Я поклав руку йому на плече.

— Які тіні затьмарили душу мого брата Віннету? Прошу тебе, жени геть злі думки.

У відповідь він підняв руку і показав на захід зі словами:

— Там горів вогонь життя, тепер усе зникло і настає морок. Хіба ти можеш відігнати тіні, які опускаються там на землю?

— Ні, але вранці світло повернеться й настане новий день.

— Для Віннету вже не буде нового дня. Сонце його згасне, як згас сьогодні день, і ніколи більше не зійде. Наступний схід сонця він зустріне уже в потойбічні.

— Мій улюблений брат Віннету не повинен брати близько до серця важкі передчуття. Цієї ночі нас чекає дуже небезпечна сутичка, але згадай, як часто дивилися ми в очі смерті і як вона простягала до нас руки, але завжди відступала. Не піддавайся смутку! Твоє тіло й душа втомилися за останні дні.

— Віннету ніколи не втомлюється, і труднощі його не лякають. Мій брат знає це. Я завжди прагнув пити з джерела знань. Ти показав мені це джерело і тамував мою спрагу. Я багато навчився в тебе, але залишився червоношкірим. Білі люди схожі на домашніх тварин, які забули голос природи. Індіанець ближчий до дикого звіра, якого ніколи не обманює передчуття, тому що він відчуває душею.