Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

власні ноги ледве знаходили опору. Ковзаючись і спотикаючись, просувалися вершники слизьким льодом. Усе сильніше лютувала річка під танучим масивом криги. Щось затріщало, засвистіло, й раптом на людей і коней ринула хвиля води. Усе захиталось навкруги; крига піднялася, коні злякались і стали диба. Напружуючи усі сили, воїни тримали повіддя. Четансапа разом з Бобром схопили свого коня. Давалося взнаки, що ведуть вони чужих, трофейних, а не власних коней, які виросли у преріях і вірили своїм господарям. Квапливо намагалися вони пробитись вперед, але в темряві й з переляканими кіньми усе ж рухались повільно. Нарешті, здавалося, досягли середини річки. Хвилі під кригою гнівно клекотали і намагалися вирватись наверх. Навіть Четансапа не міг затамувати почуття жаху, коли лід з тріском розколовся біля самих його ніг. Уперед, тепер тільки уперед, перш ніж їх поглинуть хвилі і розчавлять крижані брили. Він з силою шарпав Бобрового коня, що зовсім ошалів від страху і весь тремтів. Безперестану ковзаючись, спотикаючись і падаючи на коліна, люди й тварини йшли вперед. Як рятунок і життя, з'явився перед їхніми очима чорний північний берег. Тільки б швидше вибратись з цього моторошного пекла, що ось-ось затягне їх у мокрі лабети.

Пізніше воїни не могли уявити собі, як подолали оті кілька останніх метрів. Річка заревла і з оглушливим гуркотом розтрощила крижані брили. Потоки води ринули наверх; опора вислизла з-під ніг. Четансапа затримався і, пропустивши всіх уперед, схопив батька молодих Круків, що йшов останнім. Мов п'яні, хиталися люди й коні на ламкому льоду. Старий Крук опинився у воді; задихаючись, він учепивсь за руку Чорного Сокола і вибрався наверх.

Нарешті люди ступили на берег. Ще ніколи вони і такою радістю не відчували під собою цієї безпечної твердої землі, що не вислизала і не гойдалась, не клекотіла і не розколювалась. Непорушна і мовчазна, лежала вона п тримала на собі своїх врятованих синів.

Чоловіки вивели коней трохи вище на укіс і впали на землю. Тварини, усе ще тремтячи від жаху, покірно стали біля них.

На ранок вітер розігнав хмари, і засяяло сонце. Небо було таке блакитне, наче його добре вимили Лише кілька ясно-сірих округлених хмаринок самотньо пливли по його безмежному просторі, як згадка про нічну зливу. Четансапа і його люди, виспавшись, грілися на вологому південному схилі, залитому сонячним промінням. Десь віддалік, сховавшись у траві, лежав на варті Шеф де Лю. Біля ніг воїнів бушувала річка. Лід ішов повним ходом. Громадячись одна на одній, брили тріщали і гуркотіли; розбурхана стихія вирувала під білою мерехтливою лавиною потрощеного льоду. Чоловіки з жахом згадували, як вони перейшли через ці льодові завали. Зараз удень жодна людська душа вже не могла б перебратись через річку. Ніякі переслідувачі не загрожували їм тепер з півдня.

Четансапа, простягнувшись і заклавши руки за голову, лежав у своїх промоклих гамашах на ковдрі з бізонячої чкури. Кучерявий воїн і батько братів Круків сиділи навпочіпки біля свого ватажка; обидва молоді Круки примістилися між кіньми.

— Добре ми упоралися з цією справою, — схвально казав Бобер.

Чорний Сокіл нічого не відказав на це. Після того як небезпека переходу через річку лишилася позаду, думки його знову повернулись до останньої нічної пригоди. Він бездоганно виконав доручення вождя і відвернув ворогів від сліду Ведмежого братства. Але як же йому, переможцеві, під'їхати тепер до табору Токай-іхто без рушниці і в ролі другого сідока на коні Бобра? Чи таким мало бути славне повернення, про яке він мріяв? Та навіть Гапеда й Часке глузуватимуть з нього, а жінки й собі не пропустить нагоди кинути дотепи.

— Як ви гадаєте, — спитав Чорний Сокіл друзів, — хто, крім нас, сьогодні вночі гасав навколо ставу?

— Це не Шонка з своїми людьми, — висловив свою думку Шеф де Лю. — Вони всі були у таборі і готувалися вбити полонених чорноногих. Кількох вони таки вбили, а решта утекла. Я думаю, що вождь і воїни, яким пощастило вирватися з кільця, підкрались і звільнили своїх.

— То це, певно, якийсь чорноногий, що рятувався втечею, украв твого сиваша і рушницю, — сказав Бобер до Четансапи. — Він, мабуть, хоче відновити утрачену слав у власному племені тим, що приведе як здобич коня дакоти і принесе його рушницю. Сітсікау такі ж кусливі собаки, я і пані, й здавна є нашими ворогами.

Четансапа, безцільно дивлячись на льодохід, напружено думав про нічну пригоду. Льодові брили затиснули розколений стовбур дерева і розтрощили його. Крижини із старими слідами на них неслися вниз за течією. Певно, незадовго перед цим тут пройшов табун бізонів. Шкода, що вони не натрапили на нього. А. онде… видно кілька відтисків підків на рештках снігу й свіжі сліди непідкованих мустангів. Коні спотикалися і ковзали. Зграбний мокасин, теж лишив свій відбиток на снігу. Одним стрибком Чорний Сокіл опинився внизу, на березі.

— Дивіться! — гукнув він до своїх товаришів. — Хіба ви не бачите?!

— Мабуть, тут були чорноногі, яким пощастило втекти, — спокійно висловив припущення Бобер. — Зовсім не погані люди. Вони так само, як і ми, сьогодні вночі з жінками та дітьми наважились перейти через кригу.

Чорний Сокіл усе ще дивився на лід із слідами, щ поволі плив униз.

— Сьогодні вночі? — перепитав він. — Мені здається аж рано-вранці… Їм пощастило трохи далі знайти краще місце для переходу, ніж нам… гляньте-но! Вони вели з собою підкованого коня! — Четансапа випростався.

— Я піду вверх по річці, — заявив він. — Ці злодії повинні бути десь зовсім недалеко.

— Ми підемо з тобою!

Четансапа спочатку завагався.

— Гаразд, ходімо, — сказав він трохи згодом. — Тільки наші обидва молоді Круки зостануться тут вартувати біля коней.

Чоловіки пішли навпростець береговим схилом. Сонце щедро лило на них своє тепло. В траві дзюрчали струмки — вода стікала з калюж. Четансапа вів воїнів, нічого не остерігаючись. Адже зараз мали справу з червоношкірими ворогами, а не з уатшітшун. Хто йшов відкрито, того відкрито і зустрічали.

Небагато встигли вони пройти, як пролунав застережливий постріл. Стрілець лежав на