Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Гірський Грім зупинився. Вивихнутою рукою він подав і поїм знак. Шеф де Лю наставив револьвер.

Один хлопець з чорноногих устав і підійшов до вождя. Губи Гірського Грома заворушились; хлопець підвів очі, намагаючись зрозуміти його слова. Чорний Сокіл і сам не став, як це він може бездіяльно лежати і дозволяє робити таке. Все його тіло напружилось в якомусь непевному чеканні.

Вождь, мабуть, щось звелів малому сітсікау. Той заповз під ковдру, де дотлівав вогонь, і дістав пучок гілок. Потім роздмухав їх, і вони спалахнули червонуватим полум'ям. Гірський Грім тим часом сів, повернувшись спиною до обох полонених, а обличчям до Четансапи. Він поклав праву руку на ліву і застиг у цій позі зв'язаного, поки не прийшов хлопець і не поклав йому палаючі гілки на голі плечі.

Хлопець повернувся до жінок, а сітсікау непорушно сидів, начебто це не його власне тіло пік вогонь. Цим самим ній висловив чоловікам, які не розуміли його мови, що здасться в полон і хоче вмерти у муках смертю воїна. Тихо заспівав він свою похоронну пісню:

— Гі-є-гі-є-ге-і-йо…

Померти смертю, гідною вождя, — єдине, за що сітсікау був ще здатний боротись.

Четансапа подивився на вождя чорноногих. Ще восьмирічним хлопцем дакота, сидячи біля вогнища в наметі, клав собі на руку палаючі тріски, щоб навчитись зносити біль. Він зрозумів, що хоче витримати Гірський Грім. Жоден м'яз не здригнувся на обличчі цього чоловіка, шалена гордість якого долала виснаження і втому.

Четансапа підвівся і, поминувши зв'язаних воїнів, пішов до коней.

— Зараз ми поїдемо до Токай-іхто, — сказав він своїм товаришам. — Чого нам ще довше тут сидіти? Той, на кого ми чекали, з'явився. Чорноногих ми поженемо з собою. — Він сполошив жінок та дітей, і ті покірно підвелися.

Бобер зійшов з вершини горба і подав знак вдові чорноногого; вона загасила жар, зняла з вогнища ковдру і віднесла її до коня Бобра. Круки поклали полонених на коней і міцно прив'язали їх. З ніг коней зняли пута.

Гірський Грім стежив за лаштуванням в дорогу. Він устав і чекав, чи вб'є його дакота, чи зв'яже.

Але Четансапа вже сів на коня. Проїжджаючи повз свого противника, що був переможений і, однак, нескорений, він кивком звелів йому іти. І чужий вождь побрів за жінками та дітьми, його висока постать видавалася над ними усіма. Чорний Сокіл їхав ступою позаду ворога. Воїни його тримались праворуч і ліворуч, щоб наглядати за полоненими. Старший Крук вів на поводі коня, що ніс свого мертвого хазяїна. Дівчина Сітопанакі взяла на плечі тіло хлопця, з яким не хотіла розлучатись, і, зігнувшись під його вагою, йшла попереду своїх.

Невеличка юрба, перетнувши луки, натрапила на слід валки Ведмежого братства, що виразно тягся у місячному сяйві вверх по річці. Навіть великий дощ не зміг цілком зрівняти слід, і Четансапа пішов по ньому разом з друзями і полоненими. Те, що Токай-іхто повернув на захід, не віщувало нічого доброго. Він, певно, не вважав за можливе пробитись у північному напрямку.

Мовчки рухалися цілу довгу ніч, аж поки не зазоріло на світ. А коли зійшло сонце і сліди над річкою привели до колишнього місця привалу тих, що йшли попереду, Четансапа вперше наказав зупинитись. Відпочинок тривав лише кілька годин. Хоч тепло паркого весняного дня швидко втомлювало, люди вирушили в дорогу і потяглися далі вздовж бурхливої річки. Вкриті травою пагорби уже зазеленіли гостряками молодих стеблин, і під сонцем та дощем з явилися перші квіти. Все ще пахло вологою, і важко дихалось в повітрі, сповненому шумуванням пробуджених сил природи.

Шунктокеча дав дівчині, що несла мертвого хлопця, одну з військових ковдр, захоплених у таборі біля високої тополі. Тіло загорнули в ковдру, і товстощока, кремезна вдова допомагала молодій індіанці нести покійника. Не зупиняючись, година за годиною йшли жінки і діти, як здавна звикли, а дакоти байдуже їхали ступою слідом за ними.

Четансапа чекав, що його противник звалиться, але полонений, відчуваючи на собі пильний погляд ворога, стійко тримався на ногах.

Від початку походу Чорний Сокіл та його друзі навряд чи обмінялися хоч одним словом. Але Бобер кінець кінцем не витримав.

— Навіщо тобі так багато жінок? — спитав він і, коли Чорний Сокіл нічого не відповів, додав — Не думай, що я знову сімох з них візьму до свого намету, можеш усіх залишити собі. Чого ти не покинув їх там, де вони були?

— То що ж їм, з голоду помирати? Адже у них немає тепер ні воїнів, ні зброї.

Бобер здивовано глипнув збоку на друга.

— Ну… коли ти такої думки…

Чорний Сокіл уперто дивився перед собою. Він бачив, що Боброві вже давно кортить заговорити з ним про це, і злостився на нього, перш ніж той вимовив ці слова.

Дакоти по черзі відправлялися в розвідку. Старший Крук, повернувшись по обіді після такого виїзду, повідомив, Що зустрів дозорця Токай-іхто і що табір знаходиться на відстані кількох годин ходьби.

Надвечір підійшли до табору. Розвідник уже, напевне, повідомив про наближення воїнів, про смерть старого Крука і захоплення в полон чорноногих. Про перемогу Чорного Сокола та його людей над Роучем і Шонкою вже знали у братстві давно, бо коней і мулів ворожого загону пригнали іуди напередодні.

Вже двигтіла земля під копитами мустангів, та вітальні вигуки дзвінких хлоп'ячих голосів перекрили і цей усе наростаючий_тупіт копит і зловісне бушування річки:

— Гі-є-ге! Гі-є-ге!

Показалися бронзовошкірі хлопці. Вони скакали на трофейних конях. Між юними вершниками з гавкотом стрибало кілька вовкодавів. Хлопці рвонули коней вгору, круто повернули і, оточивши воїнів та полонених, попрямували з ними вгору уздовж річки в захований виярок, у якому рангом перед очима прибулих з'явилися намети.

Ось де стоять вони, рідні тіпі, домівка людей без батьківщини. У променях вечірнього сонця соковитими барвами виблискували на