Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Чи поясниш ти мені нарешті, найхитріший з усіх Бобрів, — почав Четансапа, коли вони уже обмінялися першими взаємними враженнями про пережиті нічні пригоди, — чи поясниш ти мені нарешті, чому мені ще не можна скинути оцей мундир і чого ти так далеко поклав нашого полоненого?

— Звичайно, поясню, найсухіша з усіх тополь, — відповів Чапа, усміхнувшись. — Але спочатку ти мені відкриєш таємницю, скільки часу ми ще збираємось тут пробути?

— Це я тобі скажу. Ми пробудемо тут цілий день, бо, цікаво дізнатись, що робитиме після такого переполоху. Роуч. Він, певно, згадав про долю Кастера і побоюється, що ми вб'ємо його разом з усім загоном. Тому він зараз окопується, як повідомив нас старший Крук, і сидітиме біля ставу за горбом, як безногий луговий песик. Якщо ж наважиться вийти звідти, то, певно, подасться назад на південь. Заради нього нам не варто було б затримуватись тут. Але небезпечнішим за нього є Шонка і його червоні койоти. Вони, звичайно, палають жадобою помсти і до того мають прудкі ноги червоношкірих. Тому нам треба лишитись тут, щоб стежити за ними. Коли настане ніч, ми ще раз об'їдемо навколо табору — зчинимо галас і стрілянину. Тоді Роуч накаже Шонці, щоб той залишився з ним і захищав його. Таким чином ми позбудемось і Шонки. Хуг.

— Хуг. Порада твоя мудра. Ми, семеро воїнів з трьома рушницями, відвернули од нашого сліду п'ятдесят воїнів, не втративши жодного. Токай-іхто буде дуже задоволений Четансапою. Але тепер і я, Хитрий Бобер, теж хочу дещо зробити. Ти знаєш, Чорний Соколе, що ми обоє завдали вождеві в резервації на «пустельній землі» великого клопоту. Тому ми повинні тепер спокутувати цю провину відважними подвигами на користь Ведмежого братства. Ти вже дечого досяг. Тепер черга за мною. Я допоміг тобі, а зараз ти повинен допомогти мені.

— Хуг, я готовий. Хіба не досить того, що я через тебе уже скільки годин при світлі ясного дня мушу душитися в цьому мундирі!

— Це лише початок. Зараз я поясню тобі свій план: ти сам сказав, що уатшітшун «говорили у далечінь» і що Червоний Лис вирушив до Північного форту, щоб оточити нас з усіх боків. Це велика небезпека. Нам треба якось уникнути її. Я хочу настрахати цих людей з Північного форту тим, що ми збираємось напасти на їхні форти на північному сході, в той час як вони шукають нас на північному заході біля Міссурі. Тоді вони повернуться на свої стоянки і дадуть нам спокій, бо ще не забулась пригода з блокгаузами на Ніобрарі, спаленими Токай-іхто.

— Гаразд. Але мені дуже цікаво, яким чином ти налякаєш їх і яке відношення має до цього мій мундир.

— Зараз почуєш. Ти тільки мусиш допомогти мені, оце й усе. — Чапа встав і привів полоненого Татокано, який не чув їхньої розмови.

Коли Чорний Сокіл побачив полоненого, в ньому завирували недобрі спогади. Цей зрадник був при тому, коли Шонка, наставивши револьвер, змусив раду Ведмежого братства виконати його волю і коли Четансапа був важко поранений. Обличчя воїна потемніло, наче хмара. Чапа підійшов до полоненого.

— Татокано, — почав він, — ти лежиш зв'язаний. Я можу тебе вбити і зроблю це. Я Кину тебе в огонь і засмажу, як ведмежу лапу! Ти зрадник і койот!

В очах хвалька не було страху, а лише безмежна тупість і лють.

— Зрозумів ти, смердючий пацюк?

— Так, — запопадливо відповів полонений, не підводячи голови. Він намагався не дивитись на вбраного в його мундир Четансапу, бо, мабуть, надто болісно переживав утрату своєї уніформи.

— Ти зрозумів, гаразд. А чи знаєш ти, що цілком заслужив цю кару?

Зрадник здивовано повів очима. Йому як полоненому дають право розмовляти? В його душі, здавалося, ожила надія, і самовпевненість знову заговорила в ньому.

— Я воїн Великого Батька у Вашінгтоні! — заявив він. — Довгі ножі сильні, й ніхто їх не переможе. Бобер і Четансапа вкрали мою уніформу! Нехай вони зараз же повернуть її мені й відпустять мене, а то мілаганська їх повісять! Якщо ж ви віддасте уніформу, я попрошу за вас, і довгі ножі платитимуть і вам десять доларів на місяць, коли ви воюватимете на їхньому боці.

— О, то за десять доларів на місяць ти зрадив нас, койоте! Я оббілую тебе і кину на поживу собакам, іншого ти не вартий, а собаки наші голодні! Чуєш?

Генерал не відповів. Мішенню його лютих поглядів був тепер Четансапа, що заплітав волосся і знічев'я грався ґудзиками мундира, ніби хотів їх повідривати.

— Ось, глянь-но сюди! — звелів Бобер Генералові. — Те саме буде й тобі, що цій уніформі. Позбудешся усіх своїх прикрас. Ти хочеш злякати нас білими людьми, але вони тепер далеко, а ми близько! — Бобер зробив паузу, щоб посилити враження від своїх слів. — Отож вибирай! — несподівано крикнув він просто в обличчя Генералові. — Або я здеру з тебе шкуру і засмажу, як ведмежу лапу… або ти перейдеш до нас і візьмеш дівчину Медову Квітку у свій намет! Чули це твої вуха?

Пропозиція Бобра відповідала індійським звичаям і законам. Суворе життя індійця прерій, нещасні випадки на полюванні й смерть у бою зменшували число чоловіків, що могли забезпечити необхідними харчами жінок та дітей. Отже, раз у раз не вистачало мисливців. І коли полонений згоджувавсь одружитися з якоюсь жінкою з племені, то переможеного ворога охоче приймали. Звичайно, при цьому йшлося про випробуваних і хоробрих чоловіків, від яких плем'я мало б користь, а. не про таке посміховисько, як Генерал. Тому в колі переможців з новою силою вибухнув регіт. Але Татокано по дурості своїй не міг поставитись до себе самокритично і збагнути причину веселощів. Він сприйняв пропозицію Бобра як щиру правду, проте довго не міг зважитись на відповідь.

— Твої думки рухаються повільно, мов слимак! — » напосідав Бобер.

Генерал утупився очима у воїна, що звертавсь до нього.

— Тоді ти віддаси мені мою уніформу?