Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

А може, і добре, що Грей не договорив. Тепер дівчинка була вільна думати що завгодно. Головне, що у коханого затрепетали вії і затнувся голос.

Балада про ластівку тим часом наближалася до завершення. Ніхто не уривав співців, вони знову дійшли до куплета, який обіцяв щасливе закінчення.

Та ввечері припало щастя їй

За муки за всі і терзання…

Нехай хоч у пісні все закінчиться добре. Ну ж бо, хай сокіл спуститься з небес до бідної ластівки.

Високий тенор у самоті з невимовною печаллю доспівав:

Ї й сіре з неба злетіло перо,

Як жебрачці лепти копійчина.

Нарешті, Грей довів до кінця незугарну фразу:

— Якби я міг… сподіватися… колись побачити вас знову… Я був би дуже радий.

Мерзлякувато сіпнувшись, Летиція швидко сказала:

— Так-так, я теж. Піду скажу капелану, щоб він припинив за вас заступатися. Я не Дезессар, мені святий отець повірить. Щойно ми зникнемо за горизонтом, пливіть геть звідси. Пам’ятайте, десь тут блукають мічман і писар. Про всяк випадок я заховала шпагу під тим кущем..

Вона злегка підняла руку, кволо помахала нею і пішла геть, в'язнучи у піску. Я відчував, як важко дається їй кожний крок — неначе до підошви приклеїлася вся земна куля.

— Скажіть лише одне. Ви все це зробили… для мене… чому? — хрипло запитав лорд Руперт.

Не озираючись, вона сказала дуже просто — може, саме зірвалося:

— Тому що я покохала вас більше за порятунок власної душі.

І не озираючись, швидко замахала рукою: все, все, все!

Я стрибав слідом за своєю бідолашною дівчинкою, задихаючись від ридань, і ніяк не міг її наздогнати.

Задзвенів залізний ланцюг, заскрипів пісок.

— Заждіть! Стійте!

Грей упав навколішки біля її ніг, схопився за спід сукні. Летиції довелося зупинитися. Він відкрив рота, але не міг погамувати хвилювання.

— Що? Що? — запитала вона злякано.

Я чув, як у шлюпці хтось сказав (здається, дядьо М’якушка):

— Бач, не хоче бідолаха на острові залишатися. Ти не Колючку проси, дурна довбешко. Проси капітана!

Лорд Руперт дивився на Летицію знизу вгору.

— Це правда? Те, що ви сказали? Тоді мені не треба свободи! Скажіть Дезессару, що я згоден. Він отримає свій викуп. Хай висадять нас в якомусь порту, я видам векселі. Я побудую нову «Русалоньку», ми з вами будемо плавати морями, куди забажаєте. А не хочете — осядемо на суходолі. Мій брат мені винен, він дасть будь-які гроші, я збудую для вас палац!

Він ще багато чого говорив — все, що мріє почути від чоловіка закохана дівчина. Що думав про неї безперестанку, від першої хвилини, як тільки побачив. Що сумнівався, чи земна вона істота. Що болісно відчував свою нікчемність поруч із такою досконалістю. Що всі інші жінки у порівнянні з нею — порожнє місце.

Але мене раптом охопив сумнів: чи не сон це? Що, як від нестерпно яскравого світла повного місяця у мене почалися галюцинації? Я читав, із людьми таке трапляється. Може, і з папугами?

Обличчя у моєї дівчинки було загадковим. Вона уважно слухала, але ніяких почуттів не виявляла. Можна подумати, їй щодня зізнавалися у благоговійній пристрасті прекрасні лорди! Все ж жіноча душа — темний ліс.

Раптом вона підняла руку, і він покірно замовк на півслові, дивлячись на неї зі страхом і надією.

Я затамував подих. Що вона скаже?

Летиція з гідністю мовила:

— Ви багаті, але і я не жебрачка. По-перше, у мене є осі. це. — Вона витягнула з-за пояса щось маленьке, що зблиснуло холодним світлом, — Поцупила зі скрині. Цього з надлишком вистачило б, щоб викупити Теофельс.

Він узяв, поклав на долоню, роздивився.

— Який великий діамант! Ідеальної форми. І, якщо не помиляюся, кольоровий? Я розбираюся в камінні. Цей прикрасив би і королівський скіпетр.

Грей поштиво повернув діамант, і вона продовжила:

— Камінь — дурниці. У мене тут повна печера золота і срібла. Так що ще невідомо, хто з нас багатший. Та мене не цікавить багатство. Мені не потрібні ані палаци, ані кораблі. Хочете, щоб я була вашою?

— Більше за все на світі! — вигукнув він. — Невже у мене е надія? Наказуйте! Заради вас я готовий на будь-які…

— Мовчи і слухай, — перебила його Летиція. Вона нахилилася і міцно обхопила його обличчя долонями. Голос її став глухим, навіть страшним. — Я хочу, щоб ти був мій і тільки мій. Щоб на тебе більше ніколи не поглянула жодна жінка! А вони обов’язково будуть на тебе витріщатися, і я видряпаю їхні жадібні очі, а потім помру від сорому і каяття, тому що бідолашні ні в чому не винні. Ти такий красивий!

— Я б теж хотів, щоб чоловіки на тебе не дивилися, — відповідав лорд Руперт, ніскілечки не злякавшись. — Якщо хтось із них уміє бачити жінок, як їх бачу я, він не полишить тебе в спокої.

— Ну, і що ж нам робити? — Вона присіла навпочіпки. Тепер їхні очі були на одному рівні. — Невже ця задача має розв’язок?

Він розсудливо зауважив:

— Будь-яка задача має розв’язок, якщо вона правильно сформульована. Як зробити так, щоб тебе не бачили інші чоловіки…

— А тебе — інші жінки.

— Дуже просто. За тридцять миль на схід від Сент-Моріца є чудовий острів. Я не раз пропливав повз нього і розглядав його у підзорну трубу. Там зелено й сухо, на схилах ростуть столітні дерева, між ними дзюркочуть струмки. В лоціях острів називається Інаксесібль, «Недосяжний», бо до нього неможливо причалити. На ньому ніхто ніколи не висаджувався. Там немає якірної стоянки, а підійти на човні неможливо — хвилі розіб’ють його об скелі. Та ми зробимо по-іншому. Ми наблизимося на ялику, і я дістануся плавом. Тебе я витягну на мотузці. Човен потім розлетиться на друзки, але грець із ним. Ми ніколи не покинемо цей острів.

— Ніколи-ніколи? А що ми там будемо робити?.

— Будемо жити щасливо, далеко від усіх.

Подумавши, вона сказала:

— У нас можуть бути діти.

— Обов’язково будуть.

— То вони не зможуть покинути острів, якщо їм цього захочеться? Чи не видасться їм наш рай в’язницею?

Руперт Грей, як це властиво чоловікам, через майбутніх дітей перейматися не став.

— Це їхня справа, — знизав він плечима. — Захочуть відпливти — що-небудь придумають. Щоб наші з тобою діти та не знайшли виходу? Не можу такого