Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

Палубою і вантами снували чорні голі матроси. Хтось котив бочку з водою, хтось невміло, але заповзято тягнув за трос. Моя дівчинка сиділа на містку, віддаючи накази.

Поруч, обмахуючись гілкою, сиділа Чорна Королева і перекладала накази своїм підлеглим.

Я не міг уторопати, що відбувається. Летиція пливе з дикунами в Африку? Але вона не вміє керувати кораблем, не знає навігації!

Виповз я зі свого імпровізованого укриття, спробував змахнути крилами — вийшло. Вони висохли і були достатньо сильними для польоту.

Що ж, в Африку, то в Африку. Куди моя дівчинка, туди і я!

За хвилину я був на шхуні. Сів на кормовий ліхтар, роззирнувся.

Виявилося, що з берега я побачив не всіх, хто перебував на містку.

Летиція стояла, Шаша сиділа, але була тут ще одна людина, яка лежала.

Гаррі Логан, блідий і змучений, валявся на палубі, прикутий до ноги королеви довгим тонким ланцюгом — певно, раніше на ньому тримали «чорний товар».

— Що тепер? — запитала його Летиція.

Штурман слабким голосом відповів:

— Все готове до відплиття. — Лишилося тільки крутити капстан і піднімати вітрила. — Він послинив пальця, ловлячи напрямок вітру. — Потихеньку. Досить форстакселя і клівера…

— Двох людей он до тієї штуки, крутити палки, — пояснила Летиція королеві. — Ще двом тягнути он за ті мотузки.

Шаша гаркнула:

— Шатумба зандезі уммарда! Кондола му ругнуда дангале кенде лабасесі! Шанда, шанда!

Дивно, але все вдалося: якір підняли, вітрило поступово розгорталося і наповнювалося вітром. Рівний, свіжий пасат віяв у східному напрямку, як і має бути в цьому сезоні. Вітер віяв у бік Африки і, якщо не трапиться якоїсь природної аномалії, за два-три тижні доправить Шашу та її людей до рідних берегів..

— Епіне, не залишай мене з цим чудовиськом, — розбитим голосом попросив Гаррі. — Ти не уявляєш, що вона зі мною витворяла сьогодні вночі! Не знаю, як я тільки залишився живим!

Чорна красуня любовно потріпала бідолаху за руду потилицю. Він втиснув голову в плечі, схлипнув.

— Жолі-ду пті ом, — проворкотіла Шаша. — Боку плезір пандан вояж.[42]

Логан заплакав.

Вона підняла його, наче болонку. Смачно поцілувала своїми бузковими губищами і посадила до себе на коліна.

— Тужур авек муа, мон шево-руж![43]

Не знаю, чи можна звинувачувати мою вихованку в тому, що вона зловтішно розсміялася.

— Вдень ти стоятимеш біля штурвала, прикутий ланцюгом, а ночами — задовольнятимеш Чорну Королеву. А коли зовсім видихаєшся, тебе викинуть, як потріпану ганчір'яну ляльку!

— Моя ніколи не кидати червоне волоссячко! — запротестувала Шаша, — Багато годувати, багато любити. Народжувати багато-багато дітки.

Корабель повільно рушив у бік вузької протоки.

— Ставай до стерна, Гаррі Логане, — сказала Летиція. — Ми прощаємося назавжди. Бажаю тобі вповні розрахуватися з Всевишнім. Може, Він простить тобі, якщо ти заселиш Африку рудоволосими негренятами.

Легким запотиличником Шаша відправила ірландця до штурвала, а моїй вихованці сказала:

— Адьйо, сорсье. Туа фе тус промі. Ва![44] Шаганда чакта!

Летиція вклонилася чорношкірій володарці і стрибнула за борт, крикнувши:

— Кларо, за мною!

Я і так уже злетів у небо. Зробив прощальне коло над шхуною, реями якої сновигали чорні матроси. Насмішкувато поклекотів ридаючому Логану та й полетів до берега.

Починався відплив, який ніс корабель у відкрите море.

До своєї вихованки я приєднався, коли вона вже стояла по щиколотку у воді і викручувала сукню, струнка і прекрасна, як антична статуетка.

— У нас багато справ, — сказала Летиція. — Треба гарненько заховати скриню. Потім зібрати вологі гілки для вогнищ. Вночі, під час наступного припливу, сюди ввійде «Ластівка».

Розділ двадцять третій

Повернення до Раю

Наступної ночі було видно, майже як удень. У небі сяяв повний місяць, схожий на гігантський тропічний плід. Вода піднялася ще вище, ніж під час минулого припливу. Наш фрегат без труднощів увійшов у лагуну і став на якорі за сотню кроків від берега.

Я вкотре був вражений силою-силенною талантів, які має моя вихованка. Чого б ніколи не подумав, так це те, що Летиція вміє так винахідливо і натхненно… вигадувати.

Імпровізація про «велику чаклунку» була, звісно, непоганою, але задурити голову забобонній дикунці — це одне, а обкрутити круг пальця хитромудрого капітана Дезессара — зовсім інше.

Він висадився на берег у супроводі десятка матросів, згоряючи від жадоби і нетерпіння.

— Ну що? — почав він сипати питаннями, ще не вибравшись із човна. — Де решта? Що дикуни? Чому ви сам? І де корабель работоргівців, про який казав Логан?

— Трапилися жахливі речі, — відповіла Летиція замогильним голосом. — Я маю поговорити з вами наодинці.

Матроси почали ремствувати, але Дезессар погрозив їм кулаком і, схопивши її попід руку, відтягнув убік.

— Скажіть головне: що скарб?

— Не підганяйте мене. Я по порядку…

Треба було чути, як мальовничо і переконливо викладала дівчинка свою версію подій, як майстерно лавірувала між правдою і вигадкою.

Перша частина її розповіді, де йшлося про отруєння чорношкірих, майже повністю відповідала правді. Єдине, Летиція чомусь кілька разів повторила, що отруту в ром сипав ірландець.

Потім розповідь почала дедалі більше відхилятися від істини. Я слухав, сидячи на піску, і тільки дивом дивувався. Вміння доладно брехати (буду вже називати речі своїми іменами) завжди було для мене недоступним. Та й як, скажіть будь ласка, може збрехати папуга?

— Я кажу Логану: «Давай розпалимо вогнище. Небезпеки більше немає, а приплив вище, ніж ми гадали. «Ластівка» зможе ввійти в бухту вже сьогодні». А він: «Я штурман, мені видніше. Краще знайдемо скарб, порадуємо капітана». Мічман із писарем його підтримали, їм хотілося швидше побачити золото… Подолавши купу труднощів, ми знайшли сховок, — урочисто повідомила Летиція.

— Правда?! — Дезессар схопився за серце. — І… І що? Золото було там?

— Золото, срібло. Двадцять важезних скринь.

— Дякую тобі, Боже! І тобі, Пресвята Діво! І вам, мої покровителі, святий Жане і святий Франсуа!

— Заждіть дякувати, — похмуро перебила його дівчина. — Ви ще не все знаєте… Першу скриню ми винесли назовні самотужки, тягли її по черзі. Дуже стомилися. Гаррі каже: «Підкріпимося добрячим ромом із моєї фляги». Проноза і Кліщ випили, а я відмовилася. Це пійло не для дівочого горла. Раптом, дивлюся, мої товариші один за одним валяться на землю. Проклятий ірландець отруїв їх!