Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

— Ваша заява суперечить духу і букві укладеної угоди! — приєднався до протесту француз.

— На першій сторінці, очевидно, повідомлялося, як вийти до печери, — зімпровізував миттю Ніка, рятуючи ситуацію. — Інакше для чого б нам знадобилася ваша допомога? Ми б упоралися самі. А щодо шифру, то я його практично розгадав. Мені просто треба опинитися на місці, біля входу в печеру. Тітка схвально кивнула. Інші двоє мовчки дивилися на Фандоріна.

— Що ж, — зловісно вимовив нотаріус, — віримо на слово. Однак нагадую: у випадку невиконання зобов’язання знайти сховок ваша поведінка буде трактуватися як злісне порушення довіри партнерів. Подальший розгляд відбуватиметься в суді.

— Ви краще про «жучок» згадайте, — огризнувся Ніколас. — Є таке російське слово razborka. Воно теж має на увазі розгляд, але аж ніяк не в суді, а на пленері, з застосуванням насилля. Велика ймовірність, що розбиратися будемо не ми між собою, а хтось сторонній з усіма нами. То ж бо, джентльмени, давайте жити дружно і не лякати один одного. В іншому разі пропоную розбігтися. Може, за даних обставин це наймудріше рішення.

Його підтримав Делоні:

— Заткніться, Мінні! Нік має рацію, нам слід бути ось так. — Він щільно склав два товстих пальці, на одному з яких зблиснув перстень. — Триматися разом, по-товариськи. На кону такий куш! Двадцять мільйонів баксів!

— Скільки-скільки? — хором вигукнули тітка з племінником.

— Це Мінні підрахував. Він у сфері бухгалтерії дока. Розкажіть їм, друже.

Нотаріус посміхнувся — здається, вперше за весь час, що Ніка спостерігав за цією людиною. Посмішка у нього була кривувата, на половину сухого рота. Певно, м’язи, що відповідали за веселість, частково атрофувалися від нечастого використання.

— Мій пращур Бастьєн-Крістоф Сальє залишив доволі точне описання скарбу, — з задоволенням почав розповідати Міньйон. — Згідно з його даними, здобич, захоплена під час рейду на Сан-Дієго, оцінювалася в 250 тисяч іспанських дублонів. За тогочасним курсом це десять мільйонів французьких ліврів. Для переведення цієї суми у сучасний грошовий еквівалент цих даних недостатньо, оскільки з опису незрозуміло, яку частину становило золото, а яку срібло. Як відомо, вартість цих благородних металів відтоді змінилася неоднаково. На рубежі сімнадцятого-вісімнадцятого століть золото оцінювалося всього менше в 15 разів дорожче. Однак із розвитком технології видобування срібла з різних руд співвідношення кардинально змінилося. Я уважно стежу за коефіцієнтом. На вчора він становив 83,7:1. — Нотаріус без проблем називав числа з пам'яті, якось особливо смачно їх промовляючи. Відразу було помітно: людина у своїй стихії. — Але труднощі в підрахунку сучасної вартості скарбу мене не збентежили. Я звернувся до іспанських джерел і доволі точно зумів відновити розмір і склад контрибуції, вилученої англійським корсаром Джеремі Праттом у Сан-Дієго.

Про Джеремі Пратта магістр чув уперше, але про всяк випадок кивнув — мовляв, звісно-звісно, знаємо.

— У скринях, вивезених корсарами з материка, було золото в монетах і стандартних штампованих брусках вагою по 4,87 унції, тобто по 137 грамів, а також срібло — у вигляді монет і посуду. У ті часи вартість коштовних металів визначалася за вагою. Так ось, за іспанськими даними, з міста було вивезено приблизно 800 кілограмів 22-каратного золота і близько 500 кілограмів срібла. За сучасним рахунком на чисту вагу, без надбавки за художню цінність (яка у випадку срібного посуду може виявитися доволі суттєвою), це коштує приблизно 23 мільйони доларів. Третина вартості контрибуції припадає на ювелірні прикраси з коштовного каміння, складеного в одну велику скриню. Цю частину скарбу, на жаль, втрачено. Важко навіть уявити, скільки б вона нині коштувала, — зітхнув Міньйон. — І все ж з урахуванням ювелірної і колекційної цінності решта золота і срібла може бути реалізована щонайменше за двадцять мільйонів доларів США.

Микола Олександрович спробував порахувати, скільки буде сорок відсотків від двадцяти мільйонів, але числа плуталися в голові. А Делоні сказав:

— Прикро, скринька з камінням зникла. Мій пращур знайшов на березі моря один із них, найкрасивіший — величезний рожевий діамант. Певно, випав під час перенесення. Мічман побачив у цьому щасливе віщування. Він склепав пліт, вийшов у море і невдовзі його підібрав англійський корабель. Жака доправили до Барбадосу. Хлопчина він був тямущий і, щоб не гнисти у в’язниці до кінця війни, склав присягу британській короні. Відтоді ми, перетворившись з Делоне на Делоні, зробилися британцями. Вже тільки за це мічман Жак заслуговує на вічну подяку.

Мсьє Міньйон здивовано повів бровою, нічого не сказав і тільки красномовно знизав плечима.

— А що рожевий діамант? — запитала міс Борсхед.

— Жак заховав його, як він пише, «у найзатишніше Вмістилище свого тлінного Тіла», — Філ захихотів. — А вийшовши на волю, обміняв камінь в одного барбадоського корсара на корабель. Дуже вже хлопець хотів повернутися на Сент-Моріс по золото. Але мореплавець, либонь, був не найкращий. Він посадив судно на риф, ледь вийшовши з бриджтаунської гавані. Зубожів, хильнув лиха. На Сент-Моріс більше так і не потрапив. Врешті-решт, він осів на Джерсі. Ми, Делоні, одна з найстаріших родин на острові. Ось і все, що я на даному етапі готовий вам розповісти.

— А що можете повідомити про вашого пращура ви? — запитав Ніка у нотаріуса.

Той пожував губами, наче вирішуючи, чи варто ділитися інформацією. Заговорив обережно, ретельно зваженими фразами:

— Бастьєн-Крістоф Сальє був на фрегаті «Ластівка» на посаді адміралтейського писаря. За сучасною термінологією, це щось типу державного контролера. Лікар Епін, про якого мій пращур пише у доволі неприязних виразах, напоїв його отруєним ромом і кинув помирати в ущелині. Отямившись, Бастьєн довго блукав гірським лабіринтом. Лише на третій день, уже втративши надію, він зумів вибратися в джунглі. Там ледь не потонув у болоті. Всі свої нещастя він описав дуже детально, та я не буду їх переказувати. Повернутися до водоспаду він не намагався. Сам вигляд гірського масиву викликав у Бастьєна жах і відразу. Пращур містера Делоні, певно, вже відплив на своєму плоту, і Сальє два тижні прожив на острові сам. Харчувався черепашками і фруктами. Посивів. Молився Богу. Зарікся, якщо повернеться додому, ніколи більше не полишати суходолу. Два тижні по тому повернулася «Ластівка» і підібрала писаря. Він змінив ремесло і дійсно ніколи більше не виходив у море. Його лист, власне, залишений як повчання дітям: ось-бо до чого призводять авантюризм та гонитва за химерами. Але шлях від кам’яної статуї до водоспаду описаний з виключною точністю. Деякі деталі у нас із містером Делоні викликали сумнів, тому що Бастьєн, дитя свого часу, багато пише про чаклунство і заклинання. Однак його вказівки безпомилково вивели нас до потрібного місця. Знайти вхід у сховок — це вже