Лабіринт - Кейт Мосс

Оті припаркував свою машину на одній з великих та анонімних міських автостоянок навпроти Нарбонських воріт. Повсюди кишіли туристи, озброєні путівниками й фотоапаратами. Поль зневажав експлуатацію історії та бездумний розпродаж минулого його країни просто заради розваги японців, американців чи англійців. Він також ненавидів реставровані мури та вкриті шифером несправжні сірі вежі: просто упаковка уявного минулого для дурнів і невірних.

Брезар очікував на нього, як і було домовлено, він відрапортував досить швидко. Будинок був порожнім, а ззаду можна було легко проникнути у двір через садок. Зі слів сусідів, пані Жіро забрало поліційне авто близько п’ятнадцяти хвилин тому. З нею також був літній чоловік.

— Хто такий?

— Його бачили з нею і раніше, але ніхто не знає його імені.

Оті відпустив Брезара і почав спускатися схилом. Будинок розташовувався з лівого боку приблизно на трьох четвертих шляху вниз. Двері було замкнено, віконниці закрито, але дух мешканців усе ще витав над будинком.

Поль дістався рогу вулиці, повернув на Барбаканську вулицю і пішов уздовж неї до площі Сен-Жімер. Дехто сидів на вулиці біля своїх будинків, роздивляючись припарковані на майдані авта. Гурт смаглявих хлопців, роздягнених по пояса, полишивши свої велосипеди, зібрався на сходах церкви. Оті не звернув на них уваги. Він швидко обминув бетонний провулок, потім пробіг повз кілька перших будинків та садків на вулиці Ля-Ґаффе. Далі звернув праворуч і попрямував брудним вузьким переходом, що тягнувся між порослими травою схилами під мурами Сіте.

Невдовзі Оті зміг бачити задній двір будинку пані Жіро. Як і фасад, задня його частина була пофарбована в блідо-жовтий колір. Маленькі, незачинені дерев’яні ворота вели до вимощеного цеглою саду. Стиглий інжир, майже чорний від солодкого соку, звисав із рясних дерев, які ховали від сусідського ока більшу частину тераси. На теракотовій черепиці виднілися фіолетові плями: то впали й розбилися перестиглі плоди смоківниці.

Знизу задні скляні двері обрамляла дерев’яна альтанка, густо обплетена лозою. Придивившись, Оті помітив, що хоча ключі були в замку, двері також защіпалися на клямки зверху та знизу. Оскільки Поль не хотів залишати слідів, він став шукати іншого способу проникнути всередину.

Поряд із французькими вікнами було маленьке кухонне віконце, яке хтось необачно залишив відчиненим зверху. Оті натягнув тоненькі латексні рукавички і, просунувши руку в отвір, посмикав стару клямку, поки вона не піддалася. Клямка була тугою, і шарніри заскрипіли, коли Поль Оті широко розчинив кватирку. Коли отвір став достатньо широким, він просунув пальці й відчинив саме вікно.

Коли Оті вліз до прохолодної комори, йому в ніс ударив запах оливок та кислого хліба. Дротяна сітка захищала полицю із сиром. Полички були заповнені пляшками, склянками з маринадами, джемами й гірчицею. На столі лежала дерев’яна дощечка для нарізки хліба та білий кухонний рушник, який прикривав засохлі крихти батона. У друшляку лежали непомиті абрикоси, а в сушарці догори дном стояли дві склянки.

Оті вийшов з кухні й попрямував до вітальні. У кутку на бюркові стояла електронна друкарська машинка, він увімкнув її, машинка задзижчала. Поль Оті вставив у неї аркуш паперу й натиснув кілька кнопок. На аркуші з’явився ряд чорних літер.

Оті відсунув машинку, шукаючи якихось позначок позаду неї. Жанна Жіро любила лад у всьому, тому в неї все було чітко підписаним та розкладеним: рахунки в першому відділені, особисті листи в другому, пенсійні і страхові документи в третьому, різнобарвні реклами й листівки в останньому.

Нічого тут не привернуло уваги Оті, й тому він перейшов до шухлядок. Перші дві містили звичайне канцелярське приладдя: ручки, скріпки, конверти, марки та стоси білого паперу формату А4. Нижня шухлядка була замкнена. З допомогою ножика для паперу Оті обережно і легко відімкнув замок, просунувши лезо між самою шухлядкою й каркасом.

Там лежала лишень одна річ — маленький конверт із м’якими стінками. Достатній, щоб умістити каблучку, але не Книгу. На штампі конверта було зазначено: Ар’єж, 18:20, 4-го липня 2005.

Оті засунув палець усередину. Конверт був порожнім, у ньому лежала хіба що квитанція на доставку, яка підтверджувала, що пані Жіро розписалася за пакунок о восьмій годині двадцять хвилин. Вона повністю збігалася з чеком, який дав Домінґо.

Поль Оті поклав папірець собі до внутрішньої кишені.

Усе безсумнівно вказувало на те, що Бйо взяв каблучку і вислав її своїй бабусі. Проте тепер Оті шукав сам предмет. Завершивши ретельний огляд першого поверху, він піднявся сходами наверх. Двері до бокової спальні були прямо коридором. Це, очевидно, була кімната Жанни Жіро, яскрава, чиста та жіночна. Поль перевірив платтяну шафу, шухлядки та ящички, його вправні пальці пробіглися кількома дуже якісними предметами верхнього одягу й спідньої білизни. Усе було дбайливо складене, впорядковане і злегка пахло трояндовою водою.

Шкатулка для прикрас стояла на туалетному столику перед дзеркалом. Кілька брошок, нитка пожовклих перлів та золотий браслет лежали вперемішку з кількома парами сережок і срібним розп’яттям. Весільний перстень та обручка Жанни лежали поряд ув оксамитовій червоній коробочці, неначе їх тільки зрідка виймали зі сховку.

Головна спальня була голою та простою, майже порожньою: у ній були лишень односпальне ліжко та стіл з лампою під вікном. Оті негайно це зауважив: кімната нагадувала йому аскетичні келії абатства.

Кімната мала в