Лабіринт - Кейт Мосс

— Ну? — промовив бос. — Якщо маєте якісь пояснення, то саме зараз час поділитися ними зі мною.

Працівники зачинили за собою двері й мовчки стояли перед його столом.

— Ні? Що, нічого сказати? — з цими словами Оті вказав на них пальцем. — Вам краще почати молитися, щоб Бйо не отямився і не пригадав, хто був за кермом.

— Він не виживе, сер.

— Ти що, Брезаре, раптом став лікарем, абощо!

— Його стан погіршився за сьогодні.

Оті повернувся до чоловіків спиною, тримаючи руки в кишенях і дивлячись на собор за вікном.

— Ну, тоді що у вас є для мене ще?

— Бйо передав дівчині записку, — сказав Домінго.

— Котра зникла разом з нею самою, — саркастично додав Поль. — Чому ви тут, Домінго, якщо вам нема чого сказати нового? Чому ви марнуєте мій час?

Домінґо густо і бридко почервонів.

— Ми знаємо, де вона, Сантіні засік II в Тулузі сьогодні вранці.

— І...

— Дівчина покинула Тулузу приблизно годину тому, — вів далі Брезар, — вона провела другу половину дня в Національній бібліотеці. Сантіні також перевірив список сайтів, які вона там переглядала.

— Ви стежите за її автом? Чи, може, я вимагаю від вас занадто?

— Так, ми простежили. Дівчина прямує до Каркассона.

Оті сів у своє крісло і поглянув на доповідача через стіл.

— То ви чекатимете на неї в готелі, чи не так, Домінґо?

— Так, сер. А який го...

— Навпроти Нарбонської брами, — різко перервав його Оті. — Я не хочу, щоб вона знала, що ми за нею стежимо. Пильнуйте кімнату, авто, геть усе, але не дайте їй здогадатися про це.

— Ми ще щось шукаємо, крім каблучки та записки, сер?

— Книгу, приблизно таку завбільшки, — Оті показав на свій нотатник. — У грубій палітурці, що тримається на шкіряних зав’язках. Вона дуже цінна і дуже тендітна. — Поль покопирсався у папці й, діставши звідти фотографію, кинув її через увесь стіл, — подібна до цієї. — Він дав Домінґо кілька секунд, щоб роздивитися фото, потім забрав його назад. — Якщо це все...

— Ми також дістали від медсестри в лікарні ось це, — швидко додав Брезар, тримаючи в руках складений папірець. — Це було в кишені Бйо.

Оті взяв папірець. То була квитанція на відправлення пакунка з головпоштамту Фуа в понеділок увечері на каркассонську адресу.

— Хто така Жанна Жіро? — запитав Оті.

— Бабуся Бйо з боку матері.

— Де вона тепер? — запитав Поль, а потім натис кнопку внутрішнього зв’язку і промовив: — Орелі, мені потрібна інформація про Жанну Жіро. Ж-і-р-о, що мешкає на вулиці Ля-Гаффе. Дістань її якомога швидше.

Оті відкинувся на спинку стільця.

— А вона знає, що трапилося з її онуком?

Мовчання Брезара допомогло йому вгадати відповідь.

— Дізнайтеся! — крикнув шеф. — Поки Домінґо стежитиме за доктором Таннер, іди до будинку пані Жіро та оглянь усе навколо — тільки обережно. Я зустрінуся з вами на автостоянці навпроти Нарбонських воріт, — він поглянув на годинник, — за півгодини.

На столі знову запищав дзвоник внутрішнього зв’язку.

— Чого стоїте? — гаркнув Оті, відсилаючи їх жестом геть. Він зачекав, поки підлеглі залишать кімнату, і тільки тоді відповів.

— Так, Орелі?

Поки Поль Оті слухав, його рука мимоволі знайшла золоте розп’яття на шиї.

— А вона не сказала, чому хоче перенести зустріч на годину раніше? Звичайно ж, це не зручно, — сказав Поль, перериваючи вибачення секретарки.

Із кишені піджака він витяг мобільний телефон. Не було жодного повідомлення. Раніше вона завше зв’язувалася з ним особисто.

— Мені потрібно буде залишити офіс на деякий час, Орелі, — знову сказав