Джмеленя та володарка злиднів - Галина Микитчак

Неправильний равлик водив туди-сюди очима й примовляв:

— Я — Недоля, вона буде знедоленою!

Багатоніжка перечила йому:

— А я — Нужда! Тут буде велика нужда! Але постривай, — багатоніжка задумливо потерла голову трьома лапоручками, — дівчинка може бути одночасно знедоленою й нужденною?

— Може! — погодився дивний равлик. — Хай буде так.

Багатоніжка повернула голову до ліжка й зустрілася поглядом з Дзвінкою.

І дівчинка, і дивні гості її кімнати дружньо закричали:

— А-а-а-а!

Багатоніжка швиденько побігла до дверей, равлик стрімголов поповз за нею (з дивовижною, як на равликів, швидкістю), й обоє зникли в темряві коридору.

На крик у кімнату прибіг тато з мамою. Мама відразу ж кинулась обнімати донечку. Вислухавши Дзвінку, вона вирішила:

— Люба, це все тобі наснилось!

— І від кого в неї така фантазія? — здивувався тато Гєник. — Вона весь час щось вигадує! Мабуть, вдалась у твою маму Лесю!

— Або в тебе! — огризнулася мама Іванка.

Скоро Дзвінка й сама повірила, що дивні створіння їй наснилися. Мама заспівала колискову, як у глибокому дитинстві, й Джмеленя спокійно заснула.

Зранку по дорозі до школи Дзвінка знову зазирнула у Маренине вікно — горщики так і не з’явилися на полицях.

«Значить, Марена рознесла всі горщики по сусідських квартирах. Але навіщо? Що ж у них таке заховано?»

У школі найцікавішим виявився урок української літератури. Вчителька розказувала про міфологію. Виявляється, українці колись заселяли ліси, поля, річки й навіть власні домівки різними міфічними створіннями. І це були не бетмени, спайдермени, ельфи, феї, тролі чи їхні потворні родичі, а мавки, лісовики, водяники, русалки, поляниці, чугайстри, греці, поторочі, домовики, кікімори та ще з цілий легіон. Вчителька задала учням домашнє завдання: знайти інформацію про одну з таких міфічних істот. Тому після школи Дзвінка пішла у міську бібліотеку.

Бібліотека для неї завжди була казковим місцем, адже в одній будівлі, в одному місці на сторінках книжок тихенько зачаїлося стільки історій, легенд, розповідей та казок, що вистачає на ціле місто! Дзвінка завжди вважала, що це не люди читають книжки, а ті самі розповідають свій зміст. Тому кожен похід у бібліотеку приносив потаємну радість і щире 'захоплення світом безмежних знань. І ще тут був особливий книжковий аромат!

Дзвінка швидко піднялася широчезними сходами й зайшла у зал, стінами якого слугували книжкові полиці. Підійшовши до бібліотекарки, дівчинка привіталася й запитала:

— Скажіть, будь ласка, а у вас є книжка про міфічних створінь України?

— Хм, — старша жіночка зі срібним волоссям й у великих окулярах на мить задумалася. — Здається, я знаю, що тобі потрібно. Є в нас одна така книжка, тільки з нею потрібно бути дуже обережною, бо вона дуже стара! Ходи зі мною, допоможеш шукати.

Вони обоє перейшли в іншу залу, де книжкові шафи стояли рядами, утворюючи лабіринт з вузьких проходів. Дзвінка йшла, тримаючи носа вгору. Шафи були такі високі, що побачити їхній верх можна тільки задерши голову. Скільки ж тисяч, а може, й мільйонів людей писало їх! І кожен автор уклав поміж сторінки щось таке, що існуватиме вічно, бо оживатиме, щойно хтось розгорне його книжку.

Бібліотекарка зупинилася перед шафою в дальньому кутку книгосховища. Тут на полицях стояли товстелезні фоліанти, один з яких жіночка й витягнула.

— Хм, здається, те, що ти шукала, — вона поправила окуляри на носі й прочитала назву книжки: — «Божества, демони й інші міфічні істоти давньої України». Автор — Богодив Сварожич.

З цим фоліантом Дзвінка повернулася в читальний зал і всілася за стіл. Книга справді була старою й затертою. Очевидно, вона пережила не одного свого власника, поки осіла в сховищах міської бібліотеки.

Відкривши сторінку зі змістом, Дзвінка пальчиком повела по списку добрих і злих фантастичних істот, які нібито живуть навколо людей. їй хотілося знайти таку істоту, про яку ще ніхто не чув у класі, щоб усіх здивувати. Тут таких істот не бракувало — більшість з описаних божеств і духів Дзвінка справді не знала: блуд, грець, скарбник, шугайстри, Сварог, Чорнобог, нявки, пасічник, нітки, нічки, копальняні й земляні духи, Шубін, люзони й мелюзини, потерчата, упирі, Симаргл, Коляда і… Марена.

Дивно! У книжці Марену описували як зле жіноче божество! Невже це просто збіг, що його звуть так само, як і загадкову сусідку? Потрібно про всяк випадок глянути!

Дівчинка розгорнула на сторінці про Марену й почала читати:

«Я, Богодив Сварожич, пишу цю книжку не лише для того, щоб зберегти легенди й оповіді про невидимий для нас світ казкових створінь, які, можливо, не існують, а й для того, щоб попередити вас про них на випадок того, якщо вони все-таки існують.

Марена — це злий жіночий дух, який опікується темною ніччю, страшними сновидіннями, привидами, хворобами. За давньоукраїнською легендою, вона донька Чорнобога. Її покликання — сіяти на землі чвари й приносити біди людям. Також вона опікується злиднями, яких розносить по людях (детальніше про злиднів читайте в частині „Дрібні демонічні створіння“). Володіння Марени, за давніми легендами, лежать за чорною річкою Смородиною, яка розділяє Явію і Навію — край людський і край потойбічний, темний. Через річку перекинуто калиновий міст, який охороняється змієм. Проте постійно Марена там не живе, а часто блукає світом зі своїми злиднями. Маренине ім’я споріднене з такими словами, як „мор“, „морок“, „марево“, „хмара“, „мерзнути“, „смерть“.

Щоб її перемогти, давні українці щовесни спалювали Маренине