Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

бодай одна душа в цей дощовій, в це завірюшшя темне і студене подумає! Вона — рятунок мій. Дощі січуть. Вітри — немов сирени. І я, мов осінь, — в зморі смерковій. ПРОВІНЦІЙНИЙ СОНЕТ На мотузку натужно горобці цвірінькають, завівши ніби чвару. Листків опалих перших промінці змітає звільна жінка з тротуару. Провінція. Неділя. Ранній ранок. Чи я тут був, чи ні? Як метроном, лунають кроки. Світиться кружґанок, і пахне так пампушками і сном. Я йду. Містечко пригортає наче. А вулиці ведуть назад… Щемить, щемить і каже серце нетерпляче: «Он, в тому домі, що в садку стоїть, на ліжку білосніжнім кротко спить твоє дитинство, з виснаги гаряче». Іван Давидков
СОНЕТ Я йду, щоб наново тебе створити, твоїм думкам дать глибшу глибину, твоїм дорогам — слово й вільні ритми, твоїм безсонням — зірку весняну. Я йду, щоб розбудить єство тривожне, щоб клич марнот з душі твоєї щез. Щоб застелить твоє пошлюбне ложе плачем дитини й покликом небес. Твоєму сміху дам безсмертя нині, дам невмирущість і твоїм сльозам, та тільки ти навік од мене скрий, що я — лиш вигаданий бог, котрий молитву воздає брунатній глині і в тьмі її зникає мовчки сам! РОМАНТИЧНИЙ СОНЕТ Тебе з душі моєї хочуть вирвати вітри, ці вихори осінні, ошалілі, ти ж обертаєшся в росини білі, гориш багаттями надвечори. Твій шлях одлунює в струмків сріблястім дзвоні, мені ти світиш крізь листків сувій, я чую в кожній пісні голос твій, і в маренні дерев, що вздовж дороги йдуть по оболоні. Як стане місяць на раменах дня, що заховався за горою; я викрешу вогонь польотом птиці, щоб освітити сивий суходіл. Твій образ просяйне тоді переді мною, немов у виноградних гілок плетениці забуте гроно, сповнене гудінням бджіл. АРИТМІЯ Що чуєш ти в снігів таємній мові? Метелиця гуляє у дворі, а на деревах, як плоди зимові, тремтливо дозрівають снігурі. Багатства оглядаєш ти свої — не видно їх з темнот — тьма безміру закрита тишиною. Лиш дружби давньої забутий вже клейнод палає щирістю сяйною. Напевно, ти з того мудрішим став, що свій найкращий день, свій ранок з пахощами трав оддав за мокру ніч, де навіть зірка не проблисне…