Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Оратори, писав Шекспір, завжди, Коли байдужна зала, для отухи Вигукують, аж тріскаються здухи. Пророк не вірив, що плювком води Зламати можна суш, немов ударом. Земля як Місяць буде незабаром — Загине все на тверді кам'яній. Чи не була вона завжди такою Безлюдною, пустошньою, гіркою? Хто людям жити наказав на ній?! З БІЛОРУСЬКОЇ
Максим Богданович
СОНЕТ В пісках Єгипту, кута зі скали, Над хвилями синіючого Ніла, Вісімдесят віків стоїть могила — В горшку насіння жменю там знайшли. Хоч зернятка засохлими були, їх приспана, але живуча сила Збудилася і руна сколосила, Здвигнула збіжжя золоті вали. Це — образ твій, забутий рідний краю! Розбуджена душа народна — знаю І вірую — вже вдруге не засне, А рине вгору з-під самого споду, Мов джерело могутнє і ясне, Що з тісняви пробилось на свободу. СОНЕТ Замерзнула вночі шпарка криниця, Накрила джерело кора тверда. Немає руху — крижана слюда, Верства сніжинок зверху там іскриться. Та все даремно, бо живе, ятриться Під льодом струмінь, зблискує вода. Чекай! Ще бризне хвиля молода, Розкришиться морозу люта криця. Цим символом являю вам себе; В борні я серце надірвав слабе, Та не скажу, де слів свобода й скови, Бо кожен з вас — поет і чародій. Самі розсійте сутінки прамови, Душі своєї світло дайте їй. Ригор Барадулін
РІК

Анатолю Вялюгіну

I Грім, як ведмідь, прокинувся з дрімоти, Лоза бринить під вітром, як струна. Зімліла від минулої жароти, Облогова парує борозна. Студені гнізда ще й порожні соти, Та вже від слів захмелена весна, І ні про що не думає вона, Лише про ласки, пестощі, люботи. Заглянеш в очі — не побачиш дна. Далеко десь гризоти і турботи. Гуляй, дівчино, поки ти одна… Важніє від колосся цілина, В гнізді пищить пташатко жовтороте І день, як мить, у клопотах мина. II Стрічайте літо швидше якомога, Як тільки на спочинок стане плуг. Вже коники посипали, як з рога, І луг від співу їхнього оглух.