Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Він — спис, що впав; метнули, а потому Не підняли його; роса на нім, А він лежить, заіржавілий грім. Якщо ж ми не побачимо ні в чому Того, що може рівня буть йому, — Це через те, що ми короткозорі, Прикуті до землі, землею хворі, І що ракети наші не пітьму, А трави рвуть, нам відривають крила, Щоб плазування возвести в закон. Та знаємо, що сила перепон — Це духу людського потуга й сила, І він злітає у майбутній день, І далі він за будь-яку мішень.  МАЙСТЕР ШВИДКОСТІ Ти швидкість маєш більшу, як гроза, Бо можеш підніматися одразу Проти потоків світла — в небеса, В історію — проти потоків часу. Та не для поспіху ти маєш дар Од майстра швидкості, а щоб долати Щоденно біганиною тягар, Що змушує, немов камінні лати, Завмерти в нерухомості, в гнитьбі. А ти прудкіший за повітря й воду, Бо майстер бистроти живе в тобі, Бо ви назавжди склали з ним угоду: Життя — це є життя, давай щосил — Веслом до весел, і крилом до крил! ЗГІДЛИВІСТЬ Як сонце опускається в затоку, Спрацьоване на огненних вітрах, Мовчать птахи, світ споглядають збоку, Хоч добре мав би знати кожен птах, Що небо западається в темноти, — Ніхто ж не крикне! Там якесь пташа Не в змозі сонну змору побороти, Дрімає вже, там птиця поспіша До свого дерева, але пітьмою Заскочена зненацька й зусібіч, У кущику чужім стає німою І мислить: «Я в безпеці, що там ніч, Хай згущується темінь, повна злуди, Не хочу й бачити того, що буде!» САДЯЧИ Вечеря на столі, пора до хати — Від праці відриваєш ти мене, Та мушу я цвіт яблунь поховати В скупій землі (це квіття запашне І ніжне, з ним помішана квасоля, У пелюстках — поморщений горох), А може, ти забудеш, нащо з поля Мене зовеш, і будем далі вдвох Землі весняної рабами. Гріє, Горить любов, допоки в ґрунт кладем Зерно, до часу, як земля стемніє Від бур'яну, і паросток ножем Проткнеться, й вигнуте тільце рослини Окрушини землі із себе скине. РОЗБИТА ПОСУХА Кричати перестав пророк біди, Бо всю його теорію посухи Гроза розбила. Не відчувши скрухи, Він заревів, аж скинулись плоди…