Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

життя. Моє випадкове народження, Моє випадкове ім’я, Мої страждання і радощі Були б нестерпними, Якби не ти, темно-вишнева трояндо, Золотий Храме під спокійним повільним Снігом, — І ти цей сніг, І ти цей Храм, І троянда оця — Ти. А вони приходили І лякали мене передсмертними муками, Конвульсіями і агонією, Ще якоюсь бридотою, Вони плели і плели облудні словеса, І морочили голову, — Так, ніби ті муки справді належали тобі; А ті муки все ще належали життю, І це воно мучилося і страждало, Прагнучи того, чого воно хотіло завжди, — Набути сенсу і стати прекрасним, І стати єдиним з тобою У вічній дійсності. Дві найсокровенніші миті, Непередавана словами єдність, Така ж прекрасна, як єдність троянди, Початок і кінець, рух і нерухомість, Голос і безмовність, — Усе, що поза ними, ілюзійне, неіснуюче; Можливість померти щохвилини — Запорука найвільнішої волі, Постійно присутня любов, Яка розковує, Яка кожну отаку хвилину Життя-і-смерті Робить сяйною, безмовною і безлюдною. І сьогоднішній день Наближає мене до тебе, смертонько, Трояндо, Вічно вільна дійсносте.

(1990–1991)

Це навіть не вірш
Я не помер, не треба цих плачів, не треба розтинів покинутого тіла. Я у свічаді за спиною, у свічі, я не помер і нетля не згоріла. Стою, сміюсь до тебе, — не журись! Ми ще побачимось і я вам заспіваю, бо скільки між світами не блукаєш, а все ж сюди повернешся колись. …А ти читай тим часом і молись, безкровні жертви квітнуть на світанні. Усі мої обіцянки збулись, тож збудеться і перша — чи остання. Нічні пастухи буття (1991)

А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі і нічної пори вартували отару свою.

Євангелія від святого Луки, 2.8

Людина — пастух буття.

Мартін Гайдеґґер, «Лист про гуманізм»

Яскравіше палай, наше пастуше багаття! Сумно було б нам без тебе в цю пізню осінь, в ці             сліпі, непроглядні ночі! Ні, я не жалкую, що пішов у нічні пастухи!

Вілій Москалець, «Нічні пастухи»