Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

* * *
Я знаю, що вже зріє у мені Троянда чорна, наче та черниця. Вона зійде рум’янцями на лицях, Розтане у ласкавому вогні. Але не попіл, тільки ранній сніг Лягатиме на пагорби столиці, Кричатиме тривожно сіра птиця В безлюдній світанковій тишині. Мій перевізник мовчки відштовхнеться Від берега, що диким зостається, Плюндруючи святі дари богів; Не витримаю, ще раз озирнуся, Та за густими лавами снігів Нічого не побачу — й посміхнуся. * * *
Поглянь на тих, кого бездумна hýle[3] Взяла одного разу у полон, На цей похмурий, виснажений сон Душі й самозакоханого тіла. Їм сниться, що попереду могила, Буття землею, гробаками, тлом; Закутавшись у червінь папілом, Танцюють і брунькуються щосили. Анальфабет, месія та пророк Ведуть розмову про останній строк, За пляшкою в прокуреному лігві, Не вміючи узяти інший тон, Яким говорять з нами зорі стиглі Або щойнопрочитаний «Федон». * * *
Слова і речі, вечір і сова. Цитрина пахне, чай парує свіжий. Цей тихий грудень, ці поля безсніжні — Немов душа, праюна і жива. Усе намарно. Отже, так бува: Покинувши Господень дім поспішно, Ми сміло падаєм у прірву ніжну, Гадаючи, що це потрібно вам. Але, брудну і дику вчувши мову, Побачивши, що ви готові знову Дитину й ангела безжурного звести, — Вертаємо з одвічного Содому, Який уже нікому не спасти, До навстежи одчиненого дому. * * *
Село в снігах і пес побіля ніг, Ранкова тиша соняшного грудня; Ти грав стару мелодію на лютні, Тепер стомився і відклав її. Пісні, які ти чув колись у сні, Забулися, зоднаковіли в буднях, Легке хлоп’яче серце стало трудним, А очі — недовірливі й сумні. Невже це ти? Невже тепер довіку Оцього недоріку і каліку Тягатимеш понуро на плечах? Устань і вийди: Сніг і Сестри Сосни Летять у круговерті суголóсній, Тобі, живому, вказуючи шлях.