Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Костянтин Вільович Москалець

            вежа, покрита ґонтою, і висока,             і, знову ж таки, самотня — між             хмар, які течуть на північ, друзки,             двох-трьох вибухів сонця забутого,             призабутої радості і вміння. Задля того, щоб потім довше блукалося             Галереями, балконами, переходами             від одного місячного сяйва до             іншого. — У розкинутих, як жінка, квітучих             абрикосових галузках, що були             перш ніж ти оселився тут і заходився тужити, на вежі, аякже.
III             І ця незвична трава, така трава надвечір, коли вже поїхала остання електричка на північ, а ти тільки посміхався, передчуваючи люте безсоння, якого не буває у трави, такої трави, такої тихої-і-лагідної, наче голос мами, що запитує, чи купив я мінеральної води, а вслід за цим надходить звістка про чиєсь самогубство, і ти виносиш їм гроші, карбованець- два, хто скільки може, хто скільки хоче, — трава така от, незвична, зелена, густа, перша і остання.
IV Запалюєш сірника, тремтячою рукою гортаєш запилюжені, як сходи, сторінки, здмухуєш волосинку золоту, що впала на вбрання жони, одягненої так, як тоді вдягалися Божі Матері, читаєш латину і не можеш ніяк зрозуміти, чи то назви троянд, а чи імена павуків, бо й вони подібні до тебе, у червоній сорочці, з лапками, підібганими від холоду, з бульбусами і вірою, яку здмухуєш, наче золоту волосинку, на одну менше, і гасне сірник, і рука не тремтить.
V Madeleine Paris             Синя, з білою облямівкою, вчора Тома її забула, забула її, принісши вина та хліба, слухаючи про мою улюблену іграшку;             — може іграшкою стати скорпіон? — засумнівалась вона, розглядаючи пробірку, де плавала ця мала жовта тварина, і як пояснити, коли навіть католики, охайні троянди целібату — і ті не мають вірогідного висновку, стрункого й палючого, і прохолодного,             як собор, де химери, цокаючи кам’яними кігтями, перебігають вогкою підлогою, нічого не забуваючи, нічого не пам’ятаючи, вистромивши жала, заплющивши сині очі. Amen. * * *

Вікторові Морозову

Минаючи мов сон або старе кіно, ідуть легкі дощі всесвітньої печалі. Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм, і світиться у ніч одним-одне вікно. Це шурхотіння слів і втомлених речей, ці жести, що ростуть і тануть неквапливо, утворюють на мить дорогоцінне шкливо, в той час, коли усе, без сумніву, тече. І, може, саме так збувається «т е п е р», — у снах або дощах, поезіях чи кінах, у мандрах по чужих та рідних українах, у всьому, що собі народжує  т е б е.