Скоропад - Роман Григорович Купчинський

А врешті зм'як і усміхнувсь. І похитавши головою: — Хап-хап? Січас!» — махнув рукою І вмить з хліва надвір метнувсь. Я відідхнув на повні груди: Колоти видно вже не буде! Та, чи не донесуть вони?.. За мить казах з'явився знову І, не спинившись на розмову, Подав сорочку і штани. Ох, як я дякував казаху! Натяг штани, убрав «рубаху», Аж легше стало на душі. Як дасть мені старий це в дарі, Не млітиму у сонця жарі І не поріжуть комиші. — «Хап-хап харош!!» — казав добряга, І в тих словах така повага Була, що я здушив свій сміх. — «Хаді!» — узяв мене за руку І, як дитину на науку, Повів у хату до своїх. Своїх була у хаті — жмінька: Невістка, син, дочка і жінка (Про це я опісля дізнавсь). Просили на рогожу сісти, Дали три роди риби їсти, Я їв і сам себе питавсь: Чи справді страх мій недоречний, Чи справді я у них безпечний, Чи справді звідси попливу? Чому те плем'я, алімани, У них і цінене і знане? Хіба тому, що б'ють Москву! Як з'їв я, почалась розмова. Старий знав три-чотири слова, Син по-московськи дещо вмів. Тож більш на миги показав я. Як утікав, як бідував я. Куди дістатись би хотів! — «До Персії!? Це за світами. Не зайдеш босими ногами. Пожди, подумаєм день-два. А там, як Аллах дасть, то може Щось трапиться тобі пригоже. Сьогодні сонна голова! Тимчасом спати. У комірку! Харош поспиш. Та не на гірку, Бо там бах-бах!» І я пішов. І в тій комірці спав, як камінь, Як той борсук зимою в ямі. Під вечір аж себе знайшов. Пробув я в них не два, а три дні. Забув усі страхи і злидні І добре чувся в рибака. Дістав старенькі черевики, Хоч добрі ще, та завеликі, Дістав кашкет, хоч без дашка. Казах рибалкою був зроду, Любив і знав не степ, а воду, І син уже рибалив сам. То й виїздили все на море, Хіба, що хвилі, наче гори, Грозили смертю смільчакам. Одного дня старий вернувся, Моргнув до мене, усміхнувся: — «Харош, харош! Готово все. Сьогодні вітер від Уралу, Тож і поїдемо помалу, Саме вітрило понесе!» Я з'їв вечерю, й за годину Вже попрощав його родину І в човен сів. Далека путь Стелилася мені під ноги. На небі місяць срібнорогий А вдолі хвилі світло п'ють. Плили ми цілу ніч аж мило, Все вітер напинав вітрило І ніс на південь наш байдак. Уже на світ благословилось, Нараз якесь судно з'явилось І хтось дав свистом тричі знак. Казах мій відсвистався тричі. Я знав, що гасла таємничі Присвячені були мені. Зійшлися судна. Два-три слова І справа вся була готова, Я в другім опинивсь човні. Так їхав я і дні і ночі. Знайшлись рибалки все охочі Везти мене п'ять, десять миль. Із рук до рук передавали, Хіба, що бурі лютували І човен хоронивсь від хвиль. Тоді сидів я десь у хатці І мав лише одно на гадці,