Скоропад - Роман Григорович Купчинський

Ти успокійсь і віддались!» Бик, хоч і лютий і завзятий, Не міг уваги не звертати На Скоропадові слова. Він присмирнів, успокоївся, Дав злапати себе й поплівся За пастухами до хліва. Новіна, птиця осторожна, Ще з дерева гукнув: — «Чи можна?!» — «Безпечно!» — відгукнув отець. Тоді він зсунувся вдолину, Зробив наново гостру міну І крикнув: — «Шпагу і — в танець!» «Новіно, досить! — князь промовив — Ти, конче, бачу, хочеш крови. З віком жажда ця промине. І я колись у Сараґоссі З биками воював. Ще й досі Там певно згадують мене!» Так закінчилась дефіляда Тварин на замку Скоропада. Ніхто на ній не потерпів. Було приємно і сердечно І страшно трохи й небезпечно. Загальний вислід: півнапів. Князь гордий був, аж в вуса дмухав, Що впертий бик його послухав, Отець, що клопіт перебув Найнижче із усіх — за муром, Новіна, що дрочився з «Туром», Хоч Другий раз вже «Тур» не чув. Всі три ввійшли на залю бистро І там застали товариство Вже успокоєне на вид. Князеві всі ґратулювали, Отця за хитрість вихваляли, Новіну ж бештали за встид. Новіна тим не переймався, Ще й легковажно підсміхався: — «А все таки відбувсь турнір. Усім вам трохи зрідли лиця І страх пройняв, що й не дивниця, Бо то не лицар гнавсь, а звір!» Крик був би розгорівся знову, Та Скоропад забрав тут слово: — «Не встид тікати від бика. Коли він землю рогом поре. Тікають і тореадори, Як не допише їм рука! Та годі! Збір ось недалеко. Тим часом, друже мій, Лелеко, Чи сам, чи з хором — заспівай! А може ні. Свідерку Хане, Ти поведи нас у незнане І розповідж про перський край!» Всі Хана почали прохати, Щоб був так добрий розказати, Як він з неволі утікав, Які мав труднощі, пригоди, Які стрічав тоді нагоди І як у Персію попав. Свідерко довго боронився, Вкінці до просьби прихилився: — «Гаразд. Вернусь до давніх літ І розкажу про усміх долі, Як я з російської неволі Тікав степами в вільний світ. Попавши у полон в Карпатах. Мене, по різних тарапатах, Над Волгу в табір завезли. Околиця рівнинна, гола, Бараки, площа, пліт довкола… Сиди і пальцями мели. Цілісінький там рік просидів, Зі скуки мало не занидів. Тікати! Щоб там не було! Куди? У Персію, природно! Хоч буде страшно і голодно, Та страх від скуки менше зло. Придбав старий, вигідний одяг, Такий, як там «робочі» ходять, І легкий, щоб не дуже прів, Купив торбину непогану, Приладив з кварту «пемікану» І трохи стертих сухарів. Із тим усім одної ночі, Як табір весь заплющив очі Й куняли десь вартівники, Я переліз за огорожу, Щасливо обминув сторожу І рушив швидко до ріки. Була ніч тиха, тепла, темна, А Волга чорна, мов підземна. Я розібрався, все зв'язав І ті свої скупенькі речі, Закинувши собі на плечі, Пустився через Волгу вплав. Спершу вода мене зв'ялила,