Скоропад - Роман Григорович Купчинський

Солону воду пив і пив. Це неймовірно виглядає, Та хто смертельну спрагу знає, Повірить в те, що я зробив. А потім в море вліз по пахи, Коли дивлюсь. — дві черепахи З води манджають на пісок! Ех, як би то до них підлізти, Зловити, створити й з'їсти, Хоч половинку, хоч кусок! Закрався, і одну небогу Дігнав, зловив за задну ногу І, хай мені це Бог простить, Я вирвав бідній ногу з тіла. І хоч нога ще вся тремтіла, Почав глодати м'ясо вмить. А черепаха не дрімала, На трьох ногах до моря — драла! І вже у воду, вже пливе. Бо черепахи витривалі, Хоч виглядають, мов прив'ялі. То й може та ще десь живе. Заспокоївши трохи голод, Подумав я: тепер у холод, Бодай у химородь, у тінь. Поспати хоч одну годину, А може хоч у сні відлину Від острахів і від терпінь. Та де тут взяти тінь!? Пустиня, Вода, над ними баня синя І сонце, як недобрий бог. Прийшлося знову діл копати. І викопав і ліг поспати І спав без снів і без тривог. Прокинувся. Надворі темно, Ще більше тихо, більш таємно І більше пусто, як за дня. Заснули меви швидкокрилі, З атихли неспокійні хвилі І їхня з берегом сварня. Та тиша тишею — йти треба! Не злине Персія із неба, Ні не приїде шах сюди. Я рушив попри море скоро, Бо як би так наскочив ворог, То тільки шусть — і до води. Минала ніч. Іти вже годі. Край неба на далекім сході Чимраз то більше попелів. Дивлюсь — переді мною хата, Мала, похила, пелехата, А збоку клуня, може хлів! Підкрався ближче, заглядаю: Лиш дві корови ремиґають. Нема людей, не видно пса… Отак зашитися в солому, Проспати і жару і втому, А там — що рішать небеса. Заліз у хлів і бачу — стеля. Прекрасна скритка і постеля! Туди крізь отвір я шмигнув. На стелі шувару чи сіна Було місцями по коліна, Я положився і заснув. Нараз… Не знаю, як це сталось: Щось підо мною обірвалось І я на землю впав як сніп. Та заки ще розплющив очі, Вже крик пронизливий жіночий Мене обпарив, мов окріп. Залопотіли босі ноги, У дверях знову крик тривоги — І жінка вибігла з хліва. Тікати! Та куди тікати?! Вже певно хтось женеться з хати, Бо чути вигуки й слова. Як на команду стало тихо. І раптом, мов нагальний вихор, Крізь двері увігнавсь казах. Страшний, присадкуватий, грубий, Як вовк до мене шкірив зуби, А соховила мав в руках. Не встид сказати ще й тепер це, Мені від ляку мліло серце І очі прислоняв туман. Я витягнув до нього руки І крикнув голосом розпуки: — «Я аліман! Я аліман!» Таємна того слова сила Казаха цвяхом пригвоздила. — «Ті аліман?! — мене спитав. — «Да, аліман! Вода в Уралі Костюм хап-хап, та я йшов далі, А здесь бах-бах, на землю впав.» Казах мовчав, глядів з-під лоба, Десь думав: що це за особа.