Скоропад - Роман Григорович Купчинський

Здавалося мені, не сила Змогти одну з найбільших рік. Та мрія повної свободи Переборола перешкоди І я діставсь на другий бік. Розповідати вам не буду, Які страхи і скільки труду Прийшлось мені перемогти. Та все ж степами і пісками Вдалось, то ночами, то днями До Урал-річки добрести. Кажу: «до річки», це не річка, Що трохи більша від потічка, А як Дністер чи Буг — ріка. Пливе пустинею, широка, Пласкобережна, сіроока, Зрадлива, хоч і не рвучка. На берег я зайшов під вечір, І знов зв'язав у клунок речі, І знов, як через Волгу, плив. Не знаю, вир це був, чи хвиля, Чи неувага, чи знесилля, Бо враз бурун мене залив. Як я з рікою борикався, То певно мотузок урвався І в воду канув весь мій крам… Хоч осяг був і молодецький, Та став я, як святий турецький, Чи як прародич наш Адам. І як іти, і що тут їсти, І що на запит відповісти, Коли спитають, хто я є?! Нам говорили, що казахи Бояться кари бідолахи, Збігця там кожний видає. Та все одно, що буде — буде, Вже не вернусь назад до буди, Хіба затягнуть там мене! А може десь знайду людину, Що дасть і хліба й одежину, Не зрадить і не прожене. Здоровий я, славити Бога, То й не страшна мені дорога, Вночі чи вдень, а буду йти! Хоч спарять плечі денні спеки І хоч які світи далекі, Таки доб'юся до мети. А та мета, то перське царство, (Продажність трохи і капарство, Не так, як діється тепер!) І рушив я, голодний, нагий, Ще добре, що не чув я спраги, Бо мало від води не вмер. Ішов так ніч, одну і другу, Вкладав у ноги всю натугу, Удень ховався десь і спав. Як не було трави, чи ями, То обімлілими руками В піску маленький діл копав. Обходив хуторі здалека, Бо там чаїлась небезпека, Ану ж це патріот-москаль! Траплялися вівчарські шатра, Манила димом тиха ватра, Та я минав і йшов у даль. Спитаєте, що їв? Нічого! Бо не було й кваску дурного. Жував хіба гірку траву. Шукав дарма яєць пташиних, Шукав мишей в пісках пустинних І засідався на сову. На третій день почув, що гину. Спалило сонце приском спину. У голові гуло, мов рій. Нараз… Гарячка, чи омана, Чи степова фатаморгана!? Каспійське море! Боже мій!! Я очі протирав зболілі: Невже ж це мряки обважнілі? А може ранішній туман? Та ні! Відбилось сонце в ньому!.. Умить забув смертельну втому І біль від нагорілих ран. І я побіг, поліз, почовгав. Яка ж була дорога довга, Яка важка, хоч ніби стіл. Бо голод гнув мене вдолину, Бо промені кусали спину, Як сотня розшалілих бджіл. Було ще може з двісті кроків, Вода вже грала як з потоків І хвиля блискала вертка… Дійти! Дійти! Залізти в воду, Почути в тілі прохолоду, З найти хоч рачка, слимака!.. Дійшов! Засохлими устами Припав до плеса і без тями