Зібрання творів - Василь Стус
порожнє виповнитись шалом дня
і вже покореному поріднитись
з безумством світу білого. Пливи
і погинай, заблукане човенце.
Як здумано життя чуттями править.
Зухвало як — цуратися душі
і навертати й повнитись. І вічно
летіти в сонмі самопочезань.
* * *
Вмирас пізно чоловік,
а родиться дочасно,
тому й на світі жити звик,
як раб і рабовласник.
Він като-жертва, жертво-кат
страждає і богує,
іде вперед, немов назад,
як душу гнів руйнує.
О світе світе світе мій,
їй-бо, ніяк не звикну:
невже твій син — то тільки злий,
а добрий — то каліка?
А все немудре. Доживу
віка, докалічію,
допоки жили не зірву
чи не зламаю шиї.
ВЕРТАННЯ
Перерізане світлом вікно
вулиці — біле по білому,
аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
І небо вологе — над.
Шлях у себе:
вабить (уже закритий),
відкривається (на розлуці).
Темінь.
Шукай.
Що там? Сніг
бором — кукурудзиння.
Досвітні таємниці.
Терикон.
Смердюча річка,
глибом випахла.
Нехитрі подорожі
ставком.
Дитяча зверхність,
невимовленне зрідніння
з кригою, з вітром.
Душе, далій.
Скільки не повертайся
черга даремних спроб —
ось воно, зачудоване:
перерізане світлом вікно
вулиці — біле по білому.
Аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
І небо вологе — над.
* * *
Молочною рікою довго плив:
об мене бились білостегні риби,
стояв нестерпний світ, як круча здиблений,
а попід кручу зяяв чорний рів.
Оце. Оце воно. Оце воно —
лиш ти і я. І здиблений, мов круча,
високий світ. Ану ж, тебе я тручу,
аби з тобою запізнати дно,
де літеплена річка молока
потьмариться до вигусклої спеки,
день збрижиться, утеклий і далекий,
і ледве висхла, наче віск, рука
малу об'яснить свічку. Мов живиця,
спижово-згускла обтікає ніч,
по краплі скапуючи.
Хай святиться
ця маячня, що стала при вікні
і білою, мов неміч, головою
об шибу б'ється. Хай святиться сон
і роками проритий, як прокльон,
цей спогад, що спотворений явою.
* * *
Рятуючись од сумнівів,
б'ю телеграму собі самому:
вчасколивесьрадянськийнарод
івсепрогресивнелюдствоготується
гіднозустрітичерговийз'їздкпрс
бажаю тобі великих успіхів,
щиро заздрю, що ось уже тридцять років
ти живеш у найщасливішій у світі країні.
Але й після цього досада не минає.
Тоді я примушую себе пригадати,
що міжнародня обстановка
сьогодні складна, як ніколи,
і заспокоююсь.
* * *
Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
іще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона, захована, помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ, і щастя запопасти,
якого вже до ран не прикладеш.
Як вабить зло. Як вабить гріх — піти
світ за-очі, повіятися з вітром
і власної подоби утекти,
мов чорта лисого.
Кульгавий день
увійде в темінь, гляне по криївках
і завагається. Бо шкода праці:
сидить при ватрі плем'я самоїдів,
щасливо позіхає. На вогні
печеться м'ясо. В казані окріп
переливається. Сьорбають юшку
і повні філософських резигнацій
мізкують, з кого б смажити печеню,
щоб стало на сніданок і обід.
Кульгавий день відходить, бо печерний
ікластий лютий смерк не западе,
допоки аж останній самоїд
не з'їсть самого себе і помре
із філософським виразом. Мовляв,
життя коротке, а — забракло м'яса.
* * *
Напередодні свята,
коли люди метнулися по крамницях,
виносячи звідти шпроти, смажену рибу,
шинку й горілку з перцем,
якийсь дивак, озутий у модні черевики
(такі тиждень тому були викинули
в універмазі «Україна» — двадцять два
п'ятдесят з навантаженням — дитячі штанці
вісімнадцятого розміру), облився чортівнею
і підпалив себе.
О, він горів, як порося, смалене примусом, —
налетів на людей, що культурно собі стояли
в черзі за цитринами,
порозбігались усі, як один:
від нього так несло смаленим —
носа було навернути ніяк.
На щастя десь узялося кілька міліціонерів,
одразу вкинули його в машину
і помчали в бік Лук'янівки.
А черги ми таки достоялись. Аякже:
що то за святковий стіл без цитрин?
* * *
Сьогодні свято.
Спереду трамвая
вчепили шмат полотна з написом:
«Хай живе рідна КПРС».
На зупинці, обступивши вагон,
один з-перед другого
люди пхаються в двері,
а старий чоловік,
геть обвішаний медалями,
лишився в кінці натовпу
і лається на чому світ стоїть.
Він набрався ще зранку
і ледве тримається на ногах.
* * *
Утрачені останні сподівання.
Нарешті — вільний, вільний, вільний ти.
Тож приспішись, йдучи в самовигнання:
безжально спалюй дорогі листи,
і вірші спалюй, душу спалюй, спалюй
свій найчистіший, горній біль — пали.
Тепер, упертий, безвісти одчалюй,
бездомного озувши постоли.
Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.
А що, коли не буде того дня?
Тоді вже гибій. Отоді вже — гибій,
простуючи до смерти навмання.
* * *
Цей корабель виготовили з людських тіл.
Геть усе: палубу, трюм, щогли
і навіть машинне відділення.
Морока була з обшивкою.
Особливо погано держали воду місця,
де попадалися людські голови.
Коли утворювалась потужна водотеча,
діру затикали кимось із екіпажу.
В той час, як решта
шукала щасливої пристані
у відкритому морі.
* *
