Скоропад - Роман Григорович Купчинський

Та друг мій тому перешкодив, Що викликало всюди подив, А в ворогів пекельку злість. Про міжнародний цей гармідер І про бої, які звів Свідер, Як схоче — сам нам розповість. Як Україна лиш воскресла, Він, так сказать, наліг на весла І швидко в рідний край прибув. Тут до останку, разом з нами, Відважно бився з ворогами І виграш з нами тут здобув. По скінченні війни за волю Він знову звихрився по полю І в Персію вернувсь назад. А нині, через доли й гори Приїхав на лицарські збори, З чого з нас кожний дуже рад»… Тут князь нарешті спам'ятався, Що гостем лиш одним займався, А другий певно встид ковтав. — «О,  Пані! Вибачте старому, Що знехтував засади дому І вас як слід не привітав. Та з любим другом зустріч мила Мою увагу полонила, А ваш… не знаю як назвать — Забувся теж. Тому провину Ви поділіть на половину, Щоб легше нам було ковтать!» — «Пресвітлий князю, ти не винен, Я познайомить був повинен» — Сказав Свідерко. — «Так тепер Дозволь представити: Зулейка, А доня мого друга, Шейка, Що тому кілька літ помер. Він, маючи дітей безліку, Одно віддав мені в опіку, Зулейку саме. Ось вона Наперлась їхати зі мною, Бо якже з нянькою старою Залишиться сама одна. Тут, як і всюди, по закону Вона носитиме заслону, (За клопіт, князю, вибачай!), Також не їстиме свинини, І алькоголю ні краплини Не питиме, лиш каву й чай!» Князь дамі поклонивсь доземно: —..Мені і нам усім приємно, Що не минули наших брам. Задержуйте свої закони, Ніхто вам їх не заборонить, Ні дивуватись буде вам. А вас. пані, прохаю гречно, Займіться гостею сердечнщо, Хай добре чується у нас.» Свідерко тут ускочив знову: — «Зулейка знає нашу мову, Не буде труднощів для вас.» Жінки Зулейку обступили, Звіталися, поговорили І до своїх взяли кімнат — На пшінки, пудри і люстерка. А друзі облягли Свідерка І кожний з ним вітавсь як брат. Отець Ігнат стояв набоці І пильно Хана мав на оці Тож, як скінчився поздоров, Набрав свинини дві тарілки, В два келішки налив горілки І з тим до гостя підійшов. — «Вітай нам милий брате-друже! Ти певно зголоднів десь дуже, Ось випий чарку й закуси. М'яка, як масло, наша шинка, Бо доброї породи свинка. А може — кусень ковбаси?!» Свідерко усміхнувсь: — «Ніколи Я не тужив за алькоголем, За шинкою не гинув теж». Тут пан-отець почув, що блідне, Що серце затремтіло бідне. — «Невже ж — шептав — невже ж! Невже ж?!» А Свідер глянув на тарілку І шинки взяв кусок на вилку, Покушав: — «Добра шинка ця!» Відтак підняв і чарку вгору: — «За вас усіх! За успіх Збору! П'ю в руки нашого отця!» Хоч сонце в вікна не світило, Нікому лиць не золотило, Отець, мов місяць, заяснів. Чому — вгадать було не трудно: Свідерко Абдулаг прилюдно Горілку пив і шинку їв. Це значить — не змінив