(та й не одній мені) їхні криві дороги, quasi1 патріотичні вигукування та поклони урядові дуже обридли, навіть не через те, щоб я раніше не знала, наскільки такий спосіб поступування шкодить цілій нашій справі,— одного часу мене запевняли, що для нас і нема інших дорог, як тільки криві,— але просто саме почуття правди одвертало мене від такого «лояльного патріотизму». Вже тая «політика», «лояльність», криві дороги, що ведуть до високого ідеалу, «повага до народних святощів», «умірко-ваний лібералізм», «національна релігійність» etc., etc.— все оте вже так утомило нас, молодих українців, що ми раді б уже вийти кудись на чисту воду з того «тихого болота». Та вийти було трудно, бо вдома у нас «старі» не дуже симпатизували отим «смілим» змаганням (не які вони й «смілі» були), а в Галичині ми не знали поступовішої партії над народовців, бо про нову партію ради-кальську дуже мало чували та просто думали, що вона складається з двох-трьох чоловік, та й годі, і що вона не має жадного впливу на народ. Про москвофільську партію нічого й казати: хто би там став у неї поступових ідей шукати? До «Народу» наші люди відносились якось досить скептично, бо думали, що всі його ідеї походять від Франка та Павлика і на них же кінчаються. До того ж «Народ» відвертав від себе наших людей тим, що мало змагався з «кацапами», а дуже багато з народовцями (а симпатії українців були таки найбільше на народовській стороні), до того ж пас прикро вражав його сварливий тон,— я й тепер думаю, що він собі шкодить отим не-стримливим тоном,— потім оті вічні переклади з Толстого та Успенського сприкрилися нам дедалі — та й справді: чи тільки ж світу, що в вікні? Передрук статті з газети «День» (справді досить дурної та бундючної) теж не сподобався нам дуже. Може, хто ще що мав закинути проти «Народу», але я того не знаю, бо досить давно не була в своєму товаристві, а се, що пишу, то знаю з листів та від Миші. Тепер, я думаю, галицькі симпатії на Україні мусять змінитись, бо, розібравши добре, що таке була тая «угода» і яка з неї користь вийшла, довідавшись, як провадились вибори, дізнавшись, яка-то єсть радикальна партія, наші люди (звичайно, не всі, а хто більше тямущий) перенесуть свої симпатії на радикалів. Не знаю, яка буде з того користь для Галичини, але для України то мусить якась бути, бо, може, ті гостріші радикальські ідеї трохи розбудять нашу оспалу та прибиту громаду та поможуть виплисти на чистішу воду. Все оце, що я тут написала, не конче воно мудре і нове для Вас, але я, бачте, хтіла, щоб Ви знали мої думки про сі справи; які б пе були тії думки, але вони щирі і для нас досить нові і поступові. Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній російській пресі, а через те не бачить як слід світу — ні того, що в вікні, ні того, що поза вікном. Як я побачила тут у Відні російські газети, то мені за них «вчуже стыдно» стало, а надто було жаль бідної російської публіки, що мусить такі ліберально-поступові газети читати, як, наприклад, «Новости». Та вже тепер поміж нашою молодою громадкою почалось таке «западничество», що багато хто береться до французької, німецької, англійської та італьянської мови, аби могти читати чужу літературу. Се мене дуже тішить, а то ще недавно мені приходилося з тими самими людьми, що тепер учать чужі мови, змагатися за те, чи варто учитись чужій мові при такій чудовій літературі, як російська. Я надіюся, що, може, як більше знатимуть українці чужу літературу, то, може, згине з нашої літератури отой невдалий дилетантизм, що так тепер панує в ній. Розвитку сього «западничества» чимало помогли і Ви (хоч, може, і не знаючи о тім), бо вже не тільки один Араб[ажин] прихильний до Вас, а є нас більше, тільки що не всі мають способність виявити Вам ту прихильність, а публічно виявляти бояться. Тільки я чула не раз, як при спорах про Ваші книжки та ідеї молоді наші українці ставали за Вас проти старих, і то часом досить гостро. В молодих київських громадках можна завжди спіткати Ваші нові книжки і почути багато мови про них. Наша громадка, так звана «література» («невеличка, але чесна»), просила мене, щоб я, побачивши Вас, передала Вам заявлен-ня щирої поваги і симпатії від неї та запевнила Вас, що ми завжди стоятимем по Вашій стороні, незважаючи на всю брехню та поклеп, який здіймається проти Вас між деякими «українофілами». От прийшлось до слова, то скажу Вам, що ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства».
Дописалась до краю, а боюся нового листка зачинати, бо то буде безконечно, а часу нема. Простіть за такий безладний лист.
До побачення літом! (Конечне мусим зобачитись).
Ваша Леся
Певне, тепер вдома обридну своїм товаришам з Галичиною, та «Січею», та радикалами, але вже нехай узбро-яться терпеливістю... «Січі» та «січовиків» ніколи не забуду а лихим словом не згадаю.
Прошу, повітайте і поцілуйте від мене усю любу родину. Гинула від жалю, що нікого з вас не бачила, якби тільки могла маму згодити, то тепер би їхала через Болгарію додому, але вона не дається намовити.
Про Львів і наш побут у ньому Вам, певне, маАіа писала; написала б і я, та вже втомлена, не можу довго отак сидіти, врешті, найголовніше і так вже є,
Гриневецький сміявся з симпатії ІІавлика до мене, а ще гірше сміявся, коли я сказала, що та симпатія взаємна. Взагалі я з Гриневецьким та «січовиками» часто спорюся, мало що не сварюся, але наші товариські відносини від того не псуються.
Ви питали про «Pauyres gens»: одбираю їх від «Зорі» і віддаю «Народові», бо вже мені те воловодіння обридло, а на погибель дати не хочу. З «Народом» тепер буду в ліпших відносинах, пізнавши його. Скажіть Зорі (Вашому, а не «Зорі»), що одержали ми його карти і що я дуже симпатизую його замірові статись моряком, бо я сама колись маю відбути иодоріж довкола світу — може, в компанії з ним. Тим часом цілую свого компаніона, дожи-^ даючи ближчої знайомості.
44. ДО ВАСИЛЯ ЛУКИЧА
20 березня 1891 р. Львів Львів, 18 91
Високоповажний пане!
У
