Том 10 - Леся Українка

там як наложать його па мене, та походжу з тиждень, та зобачу, як могтиму в ньому ходити, то й поїду з ним додому. Побачу, що то ще з того апарата буде, але єдина моя надія на море: подамся цього літа вже не на теплі купелі, а на вільне море, маю при тому милу надію прожити се літо на якому болгарському березі, може, тоді мене перестане гризти жаль, що не вдалося тут з дядьком зобачитись. Не знаю, чи будемо додому їхати через Львів, якщо будемо, то, певне, зобачимося ще з Вами. Мала Вам ще щось багато писати, але сьогодні позабувала все якось, нехай вже коли іипіим разом. Бувайте здорові! Прошу передати моє вітання п[анам] Франкам. Не гнівайтесь, що так по хутко на Ваші листи відповідаю, але тут у мене якось чудпо ведеться з кореспонденцією. Що раз бувайте здорові!

Леся Українка

P. S. Для чого не згадуєте в «Народі» нічого за «Сибір» Кеннана? Се було б для галицької публіки цікаво і корисно.

41. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

4 березня 1891 р. Відень Середа, —

Любий Пуцю!

Я думаю, що ви всі не сердитесь на мене, що я не писала разом з мамою, бо все одно я мало що цікавого і нового могла написать проти того, що мама писала. Сьогодні прийшла німота і принесла апарат, наложила на ногу, запрягла мене і пішла. Апарат сей якийсь не такий, як той, що з Варшави, не такий тяжкий і зовсім іначе устроений, здається, що мені буде добре з ним ходить, але тепер ще напевне не можна сказати, бо то треба походити з тиждень або щонайменше днів три. Проти гіпсу сей апарат тим ліпший, що в ньому зовсім добре сидіти, можна де вгодно ходить і можна навіть без палки, хоч тепер я ще боюся зовсім без жадної палки ходити, отже, мама мені купить маленьку паличку або зонтика. Як, власне, сей апарат устроений, не буду писати, бо то дуже довго, а ти все одно не розбереш, краще вже сама побачиш. Тепер ми вже скоро приїдемо додому, але все-таки ще тиждень тут пробудемо, бо треба випробувать апарат. Тепер треба тобі написать про те, що ти читала, про слонів і т. п.

Слони не то щоб уже розумніше людей, але наближаються до них, бо можуть, наприклад, на літаврах грати, на колесі їздити, на задніх лапах стояти і на голові, можуть тарілки подавати, вино пити і грошей не платити. Дуже було смішно, як один елон представляв пана в ресторані, другий кухаря в білій шапці і фартусі, третій поліцейського в треуголці і при шпазі,— німота при тому страх сміялася. Окрім слонів, я була ще кілька разів у театрі: у неділю вдень було дитяче представлення, казка про мачуху-царицю, що то питала у дзеркала, хто найкращий в світі, що то труїла свою пасербицю і т. д., ти знаєш ту казку. Але представляли не дуже гарно, бо дітей було в трупі мало, і всі досить великі пуци, крім одного тигра — зовсім малого. Але мені все-таки було цікаво на їх дивитись, бо я такого ще не бачила; мама ж казала, що той раз, як вона була у Відні, то дитяче представлення було далеко цікавіше і краще. Але от вчора-то і я, і мама були дуже довольніг що пішли в театр, бо там

співали добре, і п’єса була цікава і гарна: «Отелло» Вер-ді. Дездемона дуже гарно виспівала пісшо про вербу і «Ave, Maria» так що аж мені плакати хтілося, а деякі німки то так плакали, що страх. Тут німки дуже часто плачуть по театрах, як тільки що-небудь таке жалібне, то вони просто аж падають з жалю, я собі тільки думаю: ну і чого вже там так розливатися?! От тільки як представляли тут «Івана Грозного», то ніхто не плакав, бо там і справді якось нікого нітрошки не було жалко. Тільки ти собі подумай, Пущо, що «Івана Грозного» представляли італьянці по-італьянськи! То було дуже смішно і чудно, і костюми у них теж були смішні і поводитись по-кацап-ськи вони не вміли, один тільки Іван Грозний то таки був похожий па кацапа, дарма, що італьянець грав. Але сама п’єса дуже бридка, і скучна, і невміло написана. Кна-кни тутешні не ходили з нами в театри — тільки раз на слонів, а раз в оперу,— бо у них, як і у наших кна-кон, грошей небагато. Тепер кна-кни дуже зажурені, бо в Галичині вибрали на послів не тих людей, що вони хотіли. Кна-кни все приходять до мене співати, і натащили різних своїх нот багато, і ще обіцяли мені написати своїх лисячих народних пісень мотиви, щоб я їх повезла на Україну. Ну, Пуціо, тепер буду кінчать, бо мама хоче зараз на пошту йти, та я ще не звикла при сьому апараті так згинатися, до того ж я і так чимало написала. Бувай здоров! Поцілуй від мене папу, коли він ще дома, усіх тигрів-негрів і Катерину Осипівну. Тебе самого міцно цілую і лапку стискаю.

Ваша Леся

42. ДО М. І. ПАВЛИКА

16 березня 1891 р. Відень Відень, 16 марця

Високоповажний добродію!

Дуже Вам дякую, що так хутко поспішилися прислати «Лорелеї» та «Народ», і те, і друге я вже прочитала, але мама ще не зовсім дочитала, і через те не можу Вам зараз одіслати «Лорелеї» назад. Позавтрьому хочемо виїздити звідси, отже, до тої пори навряд чи могтиме мама дочитати «Лор[елею]», то буде, певне, так, що ми її з собою привеземо. Не буду тепера писати «достотної рецензії», бо думаю, що краще вимовлю свою думку на словах, ніж на письмі, але дещо мушу таки тепер сказати. Перш усього маю сказати, що мені дуже сподобалась «Лор[е-лея]»,. щось є у ній свіже, молоде та оригінальне, в сій повісті я бачу правдивий літературний талант, а не дилетантизм літерацький, що вже так обрид мені в нашій літературі. Видно, що авторка чимало читала творів чужої літератури, чомусь мені здається, що мусила вона багато читати Жорж Занда, навіть її головна ідея (es sind die Weisen, welche durch Irrthum nach Wahrheit reisen) 1 — ся ідея єсть чисто жоржзандівська. Тільки вже застосування фактів, діалоги та опис товариства і родини Наталчи-ної се вже зовсім щось одмінне від Жорж