Том 10 - Леся Українка

певне, прийдеться для двох Ваших старших брати по lU білета, а може, й за всіх нічого не треба платити, бо такі ще маленькі. От, здається, і все, а тепер збирайтесь хутенько та й рушайте. Вже то, певне, така моя доля, що, як тільки приїде до нас па літо хто цікавий, то я мушу втікати десь так; де мені зовсім не хочеться, як би от тепер у ту Євпаторію. Приїздіть до нас хутчіш, аби я могла хоч розмовити-ся з Вами про все як слід. Ще би я Вас об одній речі красненько попросила, якщо не буде то для Вас клопот-ливо: чи не були би ласкаві привезти мені «Помарніла наша доля» (сталось якось, що власне сього у мене нема), та ще які там є пові видання Вашого чоловіка, а так-же деякі книжки дядькові, але все то не конче старайтеся, а хіба як не тяжко для Вас буде. Мама тепера в Києві, але мусить ще до Вашого приїзду повернутись додому, бо не мала там довго бути. Ще раз прошу, вибачте, що сама Вам відписую. Відклоняюся низенько Вашому чоловікові. П[ану] Павликові передайте моє вітання і запитайте, чому-то він не озветься до мене ні словом. Чи загнівався, що не пишу? Коли так, то даремне, бо мені увесь час було не до писання — така була слаба, що й тепер на світ не хочеться дивитись. До побачення. Ждатиму Вас у суботу. Цілую щиро Вас і діточок.

Поважаюча Вас Леся

9 мая ст. ст.

47. ДО М. І. ПАВЛИКА

22 червня 1891 р, Євпаторія 10 червня ст. ст., Євпаторія

Високоповажний добродію!

Врешті я добилася до сталої домівки (чи то довго буде мені та стала домівка!), а то все то збиралась їхати, то їхала, і на се пішло два тижні часу. Не писала до Вас теж задля тії самої причини, що була в зборах. Тепер же сиджу тут над самісіньким морем, печуся страшенно і маю досить часу до писання, коли б тільки могла писати, та ба!.. Ну, та вже сього року мало що робитиму, треба собі життя виборювати та якоїсь там сили набиратися, а там вже, може, якось воно інше буде. Однак все-таки е дещо розпочате, без того не можна, такий вже в мене звичай. Пригадала собі те, що Ви писали про повість «Жаль», добре, що з Вас такий одвертий критик, бо з такими людьми тільки й можна як слід говорити. Але я не у всьому з Вами згоджуюсь: мені здається, що тема не єсть так далека для автора, як Ви думаєте, бо таких людей, як героїня повісті, він знає чимало і бачить дуже зблизька, а тільки, може, Ви не сподівались такої теми і для Вас вона є досить далека або просто нецікава. Що залежить до виконання, то певне, що воно далеко не боздоганне, але ще там мусить чимало поправитися. На самих ліричних віршах вже не втриматись — тісно робиться! Хоч се не значить, ніби їх зовсім покинути маю,— того, певне, ніколи не буде. Ще от що: рідну дитину, та ще й першу, не так-то легко забити, як здається, а надто ще й те, що автор не зовсім розчарувався в своїй нещасливій, хоч і дурній Софії. Утішило мене бажання п. Кобиляиської писати до мене, перепросіть її тільки за мене, що так не хутко озиваюсь до неї, але все діло було тільки в адресі моїй. Нехай пише до мене якою хоче мовою, дасть біг, розберу, хоч, звісно, приємніше було б розмовляти по-своєму. Сподіваюсь, вона мені вибачить, що не по-німець-ки відповідатиму, бо одно те, що я німецької мови настільки практично не знаю, а друге, що ніколи іншою мовою, як тільки своєю, листів не писала і, певне, не писатиму. Взагалі для писання листів то ще таки маю силу і можливість. Сподіваюсь від моря дуже багато — спасибі йому та південному сонцеві, минула моя пропасниця лиха, що гнітила мене цілу весну, може, колись і я, хоч наполовину, вилюднію. Не знаю, коли вже я повернуся додому, бо маю чимало по Кримові блукати. Але, власне, в Євпаторії не буду більше, як місяць. Прошу, пе забувайте мене і не лишайте без письм, а може, і я буду трохи акуратніша, ніж була досі. Пишіть, як маєтесь Ви і Ваші справи. Моя адреса на сей місяць така: Р о с с и я, Евпатория, Таврической губ., Фонтанная у л., д о м М ич р и, бывш. Ш а к а я. JI. К. Не загубіть листа, бо такої чудної адреси неможливо запам’ятати, я сама її раз у раз забуваю. Бувайте здорові!

Л. Я.

48. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

5 липня 1891 р. Євпаторія

Люба мамочко!

Вчора одержала твій лист з Одеси і папин з Луцька. Якщо папа в Колодяжпому, то перепроси його від мене, що не пишу йому тепер окремо, бо одно те, що не знаю напевне, чи він в Луцьку, чи в Колодяжпому, а друге, що все одно матеріалу на два листи в одну сім’ю навряд чи набереться при моєму одноманітному житті. Найперше докладую, що ліжко перестановила до дверей після твого бажання (сподіваюся, що повіриш мені на сей раз). Вчора приходила якась панпа і призволяла мене прийняти її в сусіди в мою хату, я ж згодитись на її «предлог» не могла, бо не знаю, коли Миша приїде,— якщо на сей місяць, то, звісно, мені не можна нікого до себе приймати. Невже од Миші нема ніяких звісток? Я таки сподіваюсь, що він таки сього місяця приїде. Як я жду його!

Тут живу, як і перше, ніяких ні перемін, ні одмін, навіть дощ перестав давно йти, і море синіє, як і перше, та шумить помалу. Позавчора налетів було такий шквал дощовий, що море з небом змішалося,— се було для мене великою розривкою, хоча й потоп у моїй хаті був через те чималий. Після дощів спекота змоглася ще гірша — просто хамелеоняча спекота! Бідний Пуц лежав би досі, як риба на березі. Як-то він тепер ідилію править? Чи багато малинового варення мені наварила? Чи привезли вже фортепіано? Ах, який жаль що тут у мене ніякого інструмента нема! Без музики просто хоч вішайся! Уліт не пишу: вдень жарко, увечері сиджу надворі допізна,