Скоропад - Роман Григорович Купчинський

Я виїхав із Царгороду Експресом, званим «Оріент», Та всю дорогу перед мною Стояв примарою страшною Отой кривавий інцидент»… Князь низько голову понурив І торгав вус, і брови хмурив — У гущу споминів заліз. Мовчав. А всім, що й не дивниця, Покрились сірим смутком лиця. Скотилось навіть кілька сліз. Враз голову підніс і знову Забрав посеред тиші слово: — «Промучився я довгий час І нарікав, що доля клята Ввела мене до дипломата, І що він дав такий наказ. Не знаю, скільки днів минуло, Приходить вістка з Істамбулу, Писав австрійський аташе, Що славна гаремова перла Від рани в грудях не померла, А покалічилась лише. Що турок перлу цю за вірність І за прив'язання безмірність, Зробив найпершою з жінок. Вона ж, хоч біль і клопіт мала, Становище собі придбала І слави золотий вінок. Ну, думаю, хвалити Бога! І враз минулася тривога, Що жарт мій жінці смерть приніс. Нехай живе собі щасливо Турецьке архивірне диво І хай не знає горя-сліз. Таку я мав колись пригоду На передмісті Царгороду І вірно вам її навів. Скажіть, чи німка, італійка, Еспанка, полька, чи англійка, Чи навіть»… — і не доповів. — «Кінчайте, князю! Українка!» — «А славного Зависного жінка!?» — «Не ті обставини й часи!» — «На щастя в нас нема чарчафів! Ні мусульманських параграфів!» (Те все жіночі голоси). Мужчини, знічені, мовчали, Немов води у рот набрали. Нерішеність?! Незручність?! Страх?! Один отець з кутка покою Махнув зневажливо рукою, Мовляв, жіноцтво «пух і прах». А Скоропад, спустивши очі, Приймав всі вигуки жіночі, Як дах стрімкий приймає град. Вкінці вклонивсь паням загально І так сказав: — «Евентуально, Те «навіть» можу взять назад». Хто жінці змісця не перечить, Той відворот собі безпечить І здержує потопу слів. Здається, що і в Скоропада Була на тямці та засада, Коли жінкам так відповів. Вони затихли, розгубились, Хвилину ще з думками бились, Бо не було вже більше з ким. А потім перейшли на моду, Театр, околицю, погоду, І спір розвіявся, як дим. Нараз, горлянки мов ведмежі, Так дзвони заревли на вежі, Аж гомін мурами потряс. Годину другу зично били І всім на замку повістили, Що надійшов обіду час. Розкрились двері. На порозі, В достойній, випрямленій позі, Немов би ликнув з плота кіл, Старий трапезник появився, Князеві в пояс поклонився, І мовив: — «Подано на стіл!». Господар станув напереді, Свій усміх замочивши в меді, Рукою вколо закосив І всіх нас зібраних в вітальні, До недалекої їдальні Коротким словом запросив. Обід — це визначна подія, Чи в міщуха, чи в гречкосія, В багатого, чи в бідака. Він ділить день на половину, Збирає при столі родину, Від дідуся до юнака. І на обіді в Скоропада Збиралась замкова громада, Від урядовця до слуги. Всі, хоч поводились солідно, Та розмовляли там свобідно Про речі важні й без ваги.