Скоропад - Роман Григорович Купчинський

class=stanza> Недовго він пробув у Відні. Його думки занадто «східні» Були Франц-Йосипу не в смак. То й вийшла з цього авантурка — І вітер звіяв мого турка, Ніхто не знав, коли і як… Блукаючи по Істамбулі, Згадав я ті часи минулі, А що адресу друга мав, Узяв підвізника й поїхав. Яка ж була взаємна втіха, Як щиро він мене приймав! Хоч алькоголю ні краплини Не домішав він до гостини, А тільки каву і сорбет, Та настрій був у нас прекрасний, Безжурний, щирий, теплий, ясний, І жарту блиск і думки лет. Ми довго-довго говорили, Смачне нарґіле покурили, Вкінці збирався я вже йти. Тоді мій турок: — «Хочу брате, За честь для мене і для хати Тобі дарунок піднести. Ось лук грізного Тамерляна, А ось пантофля Солімана, Чи може хрестоносця меч! До вибору усе те маєш. Скажи, чого собі бажаєш? Не відмовляйся й не переч!» Тоді якась нечиста сила Мене до жарту спокусила: — «Ми, українці, не берем Ніяких подарунків з хати. Тож замість чимсь обдарувати, Введи мене у свій гарем!» (Паням зробилось трохи встидно, Тож князь добавив: — «Очевидно, Я подивитися хотів!») Мій турок довго вуса смикав, А потім євнуха покликав І щось там з ним пошепотів. Евнух підніс із дива брови, Та ніже слова не промовив, Вклонився й виплив за поріг. Кажу до турка: — «Нащо цього!?» — «Пошанувати гостя мого! Ти зажадав, не дати — гріх!» Не помогли ніякі просьби. Я бачив, що мені прийшлось би На віки з другом розійтись. Тож дав за виграну. Пропало. Заліз нехотячи в кабалу, Не вилізти, хоч як крутись. За п'ять хвилин євнух вернувся, У три погибелі зігнувся, Дав знак, ми рушили за ним. Ввійшли до першої кімнати: Стоїть туркеня серед хати І сяє зором чарівним. Мій турок підступив до феї: — «Скидай чарчаф» — сказав до неї. Очима блиснула: — «А він?!» — «Він буде тут. Скидай!» — «Не скину. Я лиш твоя. Скоріше згину!» І поклонилась до колін. — «Лиши!» — кажу до нього стиха. Та словом тим ще більше лиха Я викликав. — «Ні! Я сказав! Скидай чарчаф!» — «Не маю сили. Я лиш твоя, мій пане милий»… І похилилась, як лоза. — «Не видержу такої кари!» І враз, мов блискавка з-за хмари, В її руках кинджал мигнув. Евнух прискочив, та спізнився, Кинджал у груди феї вбився, Уста і очі їй замкнув. Ми кинулися рятувати, Та як при мені роздягати? — «Я йду по лікаря» — кажу. І користаючи з нагоди, За капелюх і вже на сходи, І вже надвір і вже біжу. Знайшов я лікаря. Був близько. Старий, засалений турчисько, Так ніби кухар, чи різник. Він підтюпцем побіг зі мною, Та перед брамою самою Я попрощав його і зник. Добився з трудом до готелю, Та ані думав про постелю, Сидів, курив і гриз уста. А як заглянув день у хату, Я рушив до патріярхату І врешті там діждавсь листа. Відсунувши цю перешкоду,