Скоропад - Роман Григорович Купчинський

епер це все вам поясню. Та мусимо піти з городу У стайню, хлів і загороду, А я приглянуся при тім. Чи коні, свині і корови Веселі, чисті і здорові. І там вам дещо розповім». — «Прекрасно, князю. Дуже радо Огляну я табун і стадо І вислухаю доклад твій. Та вибачай, що на хвилину Самого тут тебе покину І побіжу у свій покій». — «Такі екскурсії звичайні Я ждатиму на вас при стайні. Туди ви з хати просто йдіть». І я побіг, що в мене духу І на бігу кричав: — «Андруху! Мій джуро! Йди сюди в цю мить!». Засапаний пригнався джура: — «Я не Андрух зовусь, а Юра!» — «Ох, вибач, хлопче. Йди сюди. Заходь зі мною до кімнати, Я буду там листа писати, А ти тихісінько сиди!». Якмога швидко написавши, Листа Юркові в руки давши, Кажу йому: — «Важний це лист! Ти мусиш, хоч це неприємно, Із замку вийти потаємно. Чи є охота в тебе й хист?» — «О, вийти з замку — жадна штука, Як ляже ніч, як прийде скука, То ми тікаємо в село, На досвітки, на вечерниці, А там дівчата, молодиці… Не раз, не два таке було». — «Гаразд. Іди шляхом на Рудки. За лісом, зараз коло будки Зустрінешся з одним їздцем. «Чи пан Острога?» — запитайся. Як так — віддай листа й вертайся. Іди ж, як можеш, то й бігцем! А про розмову поміж нами Тримай ти лизня за зубами. Не смій нікому розказать. Коли все виконаєш добре, За серце вірне і хоробре Дістанеш срібних гривень п'ять!». У джури з радости і з дива Заграла усмішка щаслива, Бо срібних гривень п'ять — то скарб! «Біжу, лечу!» — шептав утішно І за хвилину зник поспішно, Із муру скочивши на шкарп. Ну, думаю, чей дійде з Богом. А сам, мов нібито нічого, Спокійно вийшов перед дім. Князь там стояв, де умовлявся, По господарстві роздивлявся, Я підійшов. — «Ви вже? Ходім!» Ввійшли ми в стайню. Різні коні: Булані, чорні і червоні, Стояли рівно в двох рядах. Князь їх по імені всіх кликав, По шиях гладив, гриви смикав, Плескав відважно по задах. Вкінці при огері спинився, Що в клітці замкнений крутився. — «Ну, як вам жеребець оцей? Коли на нього тільки гляну, Встає із сизого туману Богдан Хмельницький, Тугай Бей. Чому!? Коли козацька сила З татарською Львів обступила, То Тугай Бей одного дня В дарунку від самого хана Привів для нашого Богдана Джянета — чудо, не коня. Носив він гетьмана, як вихор, Та не дрімало враже лихо, Як раз спинився при валах, Що боронили вступ до Львова, (Там, де тепер іде «Куркова»!) Коня з мушкету зранив лях. — «Тепер — озвався князь — покиньмо Недавні дії, а полиньмо В порослі мохами часи. Ходім!» Ми рушили з будинку І вже почули за хвилину Всім нам приємні голоси. Ішли там різні розговори, Одні повільні, другі скорі, Раз голос грубий, раз тонкий. Хто їх удень, чи серед ночі Почує, тому перед очі Стають