Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Спинившись на далекім крутоярі, прощальним поцілунком підпалив принц Захід Сонця темне злото нив, і колихнулись небеса безхмарі, як ментик на посивілім гусарі; і темний вечір в простори поплив. А в лоні збіжжя впередодень жнив ждуть світла крихітні істоти ярі. Чекають всі, аж перший промінець проб'є завісу білої полуди, і сонце піде полем навпростець. Тоді прийдуть широкоплечі люди, і зблиснуть коси та засмаглі груди… Тремтить серпанок, віє вітерець. ГОЛОД Спинилась молотарка. Непроглядь. Пил як туман осінній з дна безодні. Він на людей сідає, що не годні вже й розігнутися. Вони їдять. На плечах стигне піт. Грязюка. Чадь. Хліб з огірком — то їх обід сьогодні, їх пальці намозолені й голодні окрушини збирають і тремтять. Не думають про час їдці злиденні. Вони гребуть руками обома тверді окрайці і плоди зелені. Бруд, сіно, пилюга — все рот прийма. Все втягують вони в міцні легені, все поїдають рвучко й мовчкома. В ЖНИВА Пшеницю косять браві парубки, слідком ідуть в'язальниці-дівчата. Пашать обличчя мідні. Пахне м'ята. І сяють коси, сліплять здалеки. Схиляється пшениця у валки, немов радіє з того, що підтята, — од вітру відпочине. Так до тата ласкаво припадають дітваки. Он в затінку жнивар. Він п'є з корчаги, добряче п'є й, не втамувавши спраги, до праці знову йде, бо треба йти. А сонце б'є, розгніване без тями, але росте над злотними ланами життя могутнє, складене в хрести. З ЦИКЛУ «МОЯ ВІТЧИЗНА» 6 Боїться бідних багатій, біднота багача страшиться. Бадьорі ми, як те й годиться, від страху, а не від надій. Пан вбив би мужика як стій, та де ж візьметься паляниця. А наймит жовкне, мов копиця, але не йде за правду в бій. Дивіться, вибивсь тяжко в люди з далечини століть, з низин — нужденного народу син. Він — офіцер. Шукає всюди могили предків. Та ганьба прабатьку, що сплодив раба. 7 Вигнанцем бувши у тривожну пору, я чую, як не раз душа зітхне. Вітчизно, не піднось високо вгору, а в серце ти своє прийми мене. Я твій поет. А хто ж там, як потвору,