Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

злякані кривавою добою, Фальшиві, влізливі, захланні, як пирій. Загрузнувши в багні та в злобності жахній, Ви цей нужденний світ загидили собою, Розпусним подихом, нікчемністю, ганьбою, Все обернули, все в мерзотний бруд і гній. О люди, близько час, коли на купі злота Богів убивці — ви, неначе та хробота, Прогризши аж до скель всю землю навкруги, Навзаєм нищачись, отруйні та скажені, Все набиваючи монетами кишені, Безглуздо помрете від смутку і нудьги. СКОМОРОХИ Як звір на ланцюзі, що ходить спроквола, Змордований, брудний від мокрої пилюки, Хто хоче, хай несе свойого серця муки На торжища твої, юрбо цинічна й зла. Щоб вижебрати сміх, щоб груба похвала Лунала надовкруг під посвисти й принуки, Хто хоче, хай іде показувати трюки, Із божественних цнот роздягшись догола. У гордості німій, в неславнім гробі з глини, — Хай забуття мене, незнаного, поглине — Я не продам своїх ні болів, ані втіх; Я не віддам життя за насолоди ниці, Не танцюватиму на ярмарках твоїх, Де скоморохи п'ють і реготять блудниці. Жозе-Марія де Ередіа
НАРОДЖЕННЯ АФРОДІТИ Спочатку був Хаос; він повивав світи, Де Час і Просторінь котились, як тумани, А потім виросли сини Землі, Титани, І — впали; вкрив їх Стікс у царстві мертвоти. Від блискавок ефір горів, але знайти Весна не вміла сонць, що світло ллють рахманне, І Літа не було, лиш рівне й ненастанне Текло безчасся днів — без цвіту, без мети. Боги, не знаючи ні сміху, ні забави, Були ще дикими; але мужська роса Із неба пролилась на море кучеряве; Вода відкрилася, і процвіла краса — В крові Урановій умита і зігріта, Сяйлива нагістю, з'явилась Афродіта. ПОЛЮВАННЯ Чотири жеребці, як сніг, сліпучо-білі, В квадригу впряжені, летять на небеса. Строкате золото пшениці та вівса Розхвилене; земля в огні, як у похміллі. Верхи дерев тремтять; по лісовому гіллі Клубками котиться роз'ятрена яса, Сріблястий спів джерел у поблисках згаса, Йде полум'я руде крізь хащі очманілі. Це час палаючий, коли ступає в кров, Стрибає серед псів, кричить і стрімголов Біжить задихана, прекрасна, огневида, Тернину топчучи, як ту м'яку траву, І напинаючи нещадну тятиву, Жахаючи ліси, звитяжна Артеміда. РАТАЙ Блискучі лемеші, ярмо, сівалку, віз, Косу (було, за день — на молотьбу косила), І серп, і борону, і довжелезні вила, Що подають снопи високо