Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

на ланцюзі мою любов жене? Заборони своєму прокурору перо моє топтати вогняне. Як ратаїв безмежностям дала ти, дай людям людяність. Буди на дні угорської душі вогонь розплати. Не дай же нам колонією стати німецькою. Щасливіші пісні в натхненні доброму пошли мені. Дюла Ійєш
ЗРУЙНОВАНИЙ ЗАМОК Розбитий — мертвий — виламані двері; принижений. Потрісканих свічад осколки, скрип горища, чорний чад, боязко, холодно, як у печері. Згорів поріг. А ось і нові двері з розбитими замками. Сажа й чад; це катафалк з десятками кімнат; влітає сніг, як спогади померлі. Попелу запах мокрий. Скрізь — гнитва. Повалені, мов п'яні, дерева; нарешті, вийшли ми крізь ту злощасність, — та не надвір — в середину тривку, в тверду, неначе кістка, в гомінку, велику, необставлену сучасність! ШАНС ДЛЯ ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТІВ Рай в пекло обернувся! Вже нема надій старих — одне вагання! І нам відкрилась глиб остання, бо впало сім'я й ми — на дні без дна. Ми прагнем крил, тому тепер — каліки, паралізовані — плазуєм на хвостах, ми прагнемо співати гімни — жах! — зніміли наші горла вже навіки. Але немає пекла й раю — в цьому суть! Є лиш Ніщо — подвійне та безвартне, злого і злішого — два полюси; як є два вбивці, а нема кого вбивати, який же новий шанс ти їм даси? Хай один одного вони заб'ють. СОНЦЕ — МАТИ Тепло з вугілля й дерева, як хліб, ми добуваємо ціною поту, але як гарно всю мою істоту наповнює тепло, що не могли б його добути ми, груді тепло, це молоко — тепло, це тепле сонце, що ллється в кожне волоконце трубчастих жил моїх. Його мої клітини п'ють. Єдине безплатне щастя для людини; блаженством нас воно пройма, шумить у сніговому вітті, і я не вірю, що на світі вже наших пращурів нема! РУКИ МОЗКУ Схопивши думку в руки, мозок мій її стискає без жалю, хоч як пощади я молю, вичавлює він з неї весь олій, аж кетяг не тече, неначе всох, аж виступає суш тверда, тоді на мене насіда питання древнє: чи існує Бог, що Він боронить, якщо є?