Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Ось перед ним — наповнена страждань, Біди й мерзот життя глибока хлань, Звідкіль нема дороги рятівної! * * * Дуб, що його зимою звалить хуга, Зазеленіє в сонці навесні; Його конари ще живі й міцні, Не згасла ще його стара потуга. Та все ж нема йому рятунку! Друга Весна прийде, і пагони сумні Вже не розбудить. Нишком, наче в сні, Лежачого титана вб'є недуга. Так і сірома, доле навісна, Якого ти звести зі світу рада, Піднятись прагне з життьового дна. Та, вдарений тобою, знову пада; Тьмянішає його життя лампада, Допоки вщент не вигорить вона. * * * Кому бідить призначено в житті, Той, як і я, біди не переборе; Гігантом будучи, впаде від змори, Не наживе багатства золоті. Куди піде, там терня на путі, Де схоче оселитися, там горе, Там будуть бурхати в стіну, як море, Вали нещасть, невтомні і круті. Летять за ним біда й печаль, мов коні; Під небом не знайде він сторони, Щоб заховатися від їх погоні. Лише холодний затишок труни Йому спочинок дасть і вічні сни, Лиш смерть утре його спітнілі скроні. * * * Життя — тюрма, час — лютий кат у ній, Страждання — то його служниця строга. Журба — невтомний сторож, а тривога — Провісник зла у камері жахній. Приходь, ласкава смерте, і зігрій, Ти — ключ, ти — двері, ти — ясна дорога З болючих місць до рідного чертога, Де скине тлін кайдани безнадій. Ти — шлях туди, де вже немає влади Гнобителів, де все, що без пощади Людину кривдило, зникає вмить; Туди — в постелю, вистелену в ямі, Де твердо спить, забувшись у нетямі, Той, хто не хоче, щоб його будить! * * * Я не поскаржусь більше, люта доле, На твій пекучий і рвучкий батіг; Тюрмо життя, до катувань твоїх Я звик і з болю не кричу ніколи. До тягарів привчив я тіло кволе, До гіркоти — уста, до горя — сміх; І сам я став, мов кам'яний горіх, Мене колюче терня вже не коле! Від злих твоїх ударів і проклять Душа зробилась, мов гірська порода, А кості задубіли й не болять. Пропав мій страх, та невелика шкода, Я нечутливий, доле, мов колода Лежатиму, хоч бий мене, хоч гладь!