Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Нема! Я сам, і це кажу собі в печалі; ті ж руки з бур'яну збивають пил, питають одна одну — а що далі? — і так, і сяк стискають одна одну, солому роблять з колоска — безплодну. МОЇ ПАЛЬЦІ І справді вміли мої пальці всміхатись на твоїй груді, на спині — в трепетній ході віддячувати (ну й зухвальці); мене, пихи й підозри бранця, спиняли в небезпечний мент, щоб знову — як експеримент — ми народились близнюками. Слова між нами були. Тобі віддав би я назавше своє майбутнє і минуле. Та пальці — серце віддали. Мої союзники найближчі, шляхетніли вони, торкавши сяйливість на твоїм обличчі. З ФРАНЦУЗЬКОЇ
П'єр де Ронсар
* * * «Завчасно сивина торкнеться скронь твоїх, Замкнеться в темноті твій день ще до смеркання, Загинуть, зраджені надіями, зарання Думки твої, що ти для вічності беріг. Мене розчулити піснями ти не зміг, Поетам я несу нещастя і страждання, Я погублю тебе, і, знай, твої зітхання В нащадка викличуть не співчуття, а сміх. Тебе на глум візьмуть нездари темні й ниці, Ти пишеш на піску, наносиш на блакить Непевні письмена, як слід польоту птиці…» Так німфа мовила, що нею серце снить, І все це небеса моїм очам ту ж мить Відкрили в спалаху швидкої блискавиці. * * * Повітря, небеса, вітри, долини, зела, Луги роззелені, немов озимина, Діброви кольору червоного вина, Ліси, горбовини та осяйні джерела, Дерева молоді і ті, що їх омела Вже нищить, парості, де грає жовтизна, Печери, що до вас доріг ніхто не зна, Ви, скелі, що йдете, як біла каравела, Я, від'їжджаючи, розгніваний украй, Сказати не зумів красуні: «Прощавай!» Відбув, поніс у світ кохання невтоленне. Благаю вас, листки і промені купав, Усі, кого я тут назвав чи й не назвав, — «Прощай», — скажіте їй, скажіте замість мене. Жоашен дю Белле
З ЦИКЛУ «ЖАЛІ» 32 Буду філософом з найменням світовим, І математиком, і медиком я стану; Всю теологію — від Біблії й Корану — Я вивчу; в правники ще виб'юся між тим. Введу в своє життя, щоб не було нудним, І лютню золоту,