Скоропад - Роман Григорович Купчинський

на хористів розкричавсь. Тоді на замку й коло нього. На славу чуда золотого Всеранішній концерт почавсь: Спершу лише шпаки і коси І горобці кирпатоносі, Немов жіночі голоси. За ними всякі кудкудаки, Тертери. ґлюґи, ґеґи, кваки, Немов би тенори й баси. «Хвала тобі, достойне сонце! Світило дня, небес віконце. Хвала тобі, хвала, хвала!» Коли ж притихли співи гарні, З хліва, зі стайні і з вівчарні Оркестра трубна загула. Телята блеялн як флейти, Мичали вівці як клярнети, Бугай, як гелікон рикав, Вальторнями іржали коні. Корова грала на пузоні, А пес, як бубон, такт давав. Пресвітле сонце усміхалось, Щораз то вище підіймалось, Позолотило темний став, Зробило храм з млина старого… Та я не бачив більш нічого, Бо знов до подушки припав. Розплющую нарешті око, Дивлюся — сонце вже високо, Година восьма… Боже мій! Таж князь встає о восьмій зрання І п'є з духовником снідання!.. Я з ліжка вискочив мерщій. Швиденько вбрався, хутко вмився І до їдальні йти пустився, Аж тут і джура мій навстріть: — «Я власне біг, щоб вас будити. Казали князь на чай просити. Вони вас ждуть з отцем. Спішіть!» — «Добридень вам!» — «Добридень друже! Як спалось? Як повітря служить?» — «Спасибі, добре!» І те-де. Звичайні ранні привітання, Без них снідання — не снідання, Без них їда у рот не йде. Чи справді, чи мені здавалось, Що князь, при запиті, як спалось, Так ніби зморщив був чоло. А й пан-отець теж оком глипав, Чи дійсно сон мій добре випав І чи нічого не було. Та я рішив, про дива ночі Спитать князя в чотири очі, А не при пан-отцю — у шість. Хоч певно про страшного духа Шептали в замку всі до вуха. Коли з кімнати вирвав гість. Ніхто з них не спитався прямо, А я собі мовчав так само, То й домислам поклали край. Ми ще хвилину гомоніли, Молитву змовили, засіли І стали пити ранній чай. А що в пивниці й цього року Значний був брак вина і соку, Тож на столі з'явився ром. Ми до відома це прийнявши, Чайку до рому домішавши, Скріпили ум, просяклий сном. Розмови йшли про різні речі: Про наші мрії молодечі, Про те, як мчить за роком рік, Про світлотіні парубоцтва, Коли ж торкнувся я жіноцтва, То князь умить скрутив убік: — «Сьогодні дав нам Бог погоду Ходімо трохи до городу, Дихнем повітрям запашним!» Тут пан-отець додав дві слові: — «Ви дихайте собі здорові. На жаль я ні!» — і зник як дим. Князь усміхнувся: — «Йде неділя Нам — відпочинок і дозвілля, Для нього праця настає. Здається проповідь готовить, Тому хвилину кожну ловить. У всіх духовників так є. Як від австрійського монарха Я їздив раз до патріярха У Царгород, то ждав три дні, Бо патріярх писав завзято Велику проповідь на свято І не давав листа мені. На передмісті Царгороду Я пережив тоді пригоду Таку, що й досі чую дрож. Зайшов я в турка до гарему…