Скоропад - Роман Григорович Купчинський

Хоч варта цього неодна. От, комарнянська деканівна, Постава, рухи — як царівна, Інтелігентна, знає світ, Побожна, мила, роботяща, На всю околицю найкраща. А в тобі любиться від літ. Хоч мала женихів багато, Хоч намовляли мама й тато, І впала неодна сльоза, Два питомці, суддя, професор, Директор, лікар і посесор — Усі дістали гарбуза.» — «Ну, добре, — каже князь — кохає, Сватів за двері випихає, Все через мене. Так, чи ні?! Чому ж то жаден мій знайомий, Якому факт цей був відомий, Про нього не сказав мені?» — …Бо ти, мій князю, тут замкнувся, Від нас усіх мов відсахнувся, Зробив зі свого замку скит. Хто ж мав відвагу йти до тебе Без спеціяльної потреби? Не приймеш — буде сміх і встид. Коли мені сказати вільно — Занадто все береш розбільно. Причиною: яга якась! Ти ж сам казав і світ не криє, Що між людьми теж будяки є»… — «І будячихи» — вставив князь. Поглянув я на Скоропада, З обличчя зникла вже досада І очі втратили всю твердь. До жартів навіть став охочий. То ж думаю, він рід жіночий Ненавидить, та не на смерть. — «Це правда, князю, будячиха Не раз накоїть більше лиха І глибше вколе, як будяк. Та все ж таки на нашім полі, Крім будячих, квіток доволі, І можна вибрати під смак. От саме деканівна Оля, Троянда з галицького поля». Князь перебив: — «Ви, бачу, знов! А я тверджу, що лиш на Сході. Де рівноправність ще не в моді, Цвіте і вірність і любов. Чарчаф на личку, темний одяг, (Так там на вулицю виходять), Без коків-льоків і прикрас, Без декольтасів і підкасів, Без кокетливих вихилясів, Як це на Заході і в нас». — «Комарно теж на схід від замку. А панна — хоч оправ у рамку, Красою два повіти б'є, З одіння — скромна елеґантка, І зовсім не еманципантка». А князь на те: — «О! Щось в тім є!» І стих. Дивлюсь я на того Жіноцтва ворога страшного, А він замріявсь як юнак. Очима по трояндах блудить, От-от зідхнуть широкі груди. Вкінці до мене каже так: — «Коли вже хвалите так дуже, Тоді евентуальне, друже, Беріть увесь на себе труд. Як тільки завтра буде гарно, Поїдемо оба в Комарно Побачити те чудо чуд. Прошу вас цього не забути, Що все дискретно мусить бути, Щоб не дізнавсь ніхто про це. Бо зараз піде світом фама, Почнуть шептати тато, мама, А навіть ваше «золотце». — «Прекрасно, князю: все, що зможу, А решту здам на волю Божу І на нехибний осуд твій. Не вийде добре — ти не тратиш, Хіба мене обвинуватиш, Що я є райбіда-крутій». — «Обвинувачувать не буду, Ні не потягну вас до суду. На смак брат братові не брат! Радіти будем чи жаліти, Лишім тепер жінки і квіти, А перейдімо до звірят. Питали ви мене про знаті, Що то в моїй стоять кімнаті. Цей гуску має, той свиню, При третьому є лоб волячий, А при четвертому конячий.