Скоропад - Роман Григорович Купчинський

Кохалися у нім на смерть. Як десь стрієлецький вечір випав Жінкам мов перцю хто насипав: — «Ах, заґранічні! Ах, стрєльці!» Щось пошептавши між собою Ішли на сходини юрбою, І… сходили на манівці. Зробилася страшенна каша, Ба, і моя дружина. Маша, Фрейліна царського двора, Що за Росію ризи дерла, Тепер співала «Ще не вмерла», «Ми гайдамаки», «Не пора». Під вечір все кудись зникала. До парікмахера — казала, То на журфікс, то до кравця. До мене стала непривітна. Все нарікала, що бездітна, Що літ їй шкода і вінця. Я хоч підозрівав, та вірив, Аж глибину нещастя змірив, Та небуло вже вороття. Як раз у ліжко положився, То більше вже не пробудився. Кинджал протяв моє життя. Фрейліна царська, Маша мила, Мені у серце ніж встромила, Та в тім не винен Скоропад! Його сам погляд демонічний Родив у мужа страх панічний, У жінки ж еротичний чад. Як Скоропад почув про драму, Казав як стій замкнути браму І в дверях знищити дзвінок. Нікого в себе не приймав він. А хоч вини за морд не мав він. Зразивсь на віки до жінок. Скажи йому, що я приходив І радив щоб собі не шкодив, Безженству щоб зробив кінець. Нехай для роду і для себе Не чинить кривди без потреби І врешті стане під вінець. Пропали плітки всі й обмови, Пропала й Маша в морі крови, Що затопило царський світ. Нема чого парубкувати І все те в думці відгрібати, Що вже присипав попіл літ. Щороку я сюди приходжу, Та не щороку тут знаходжу Когось, хто б цей займав покій. А хоч не раз знайшов особу, Вертався я з нічим до гробу. Усьому винен вигляд мій. Бо кожний гість, мене як зочив, То зикнув, крикнув, з ліжка скочив І вже таскався за поріг. І ти напудився немало, Та так тебе замурувало, Що навіть крикнути не міг. Спасибі і за те, мій сину, Тепер спокійно вже спочину. Не буду шлятись по хатах. Ну, здрастуй!«…Тут когут запіяв. І з'яву мов би вітер звіяв. Лишився місяць, я і страх. День другий

Будився день. Пов'яли зорі І тонули в Господнім морі. Одна зірниця ще цвіла. Хмарки лежали в небі синім, Як білі вівці в полонині, А на полях сиділа мла. Дрімали трави, спали квіти. Аж ось надбіг досвітній вітер: «Вставайте! Мийтеся як слід!» Листки на деревах зраділи. «Невже? Невжеж?! — зашелестіли І задивилися на схід. А там, на сході, небо зблідло, Розсвітлене повітря зрідло, (А в ньому блискають мечі). Ще мить — пів обрію палає, Немов горять степи безкраї, Вогонь на хмари несучи. Настала тиша молитовна, Захоплення й пошани повна. Нарешті шепіт: — «Сонце йде!». Воно ж велично і помалу, По сходах вічности ступало, Зійшло на землю, стало, жде. Пан півень, заспівайло хору, Відчув наказ, що йшов знадвору, І