Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Я все зроблю, але й мене перероби, Бо я не вигою пораненого духу, Де вічна, як любов, зневага до юрби. ПЕРЕДЧУТТЯ Моя любов — палюча днина Яви, Розливсь, як сон, смертельний аромат, Лежать застиглі блискавки гадят, Звиваються по стовбурах удави. І ти зайшла у невблаганний сад Для спочиву чи, може, для забави? Тремтять квітки, зітхають важко трави, Чарує все, все видихає чад. Ходім — я тут! Ми будемо до ночі Кохатися в цій казці запашній, Тіла сплітать, як пара спраглих змій! День прослизне. Твої замкнуться очі, То буде смерть. І саваном ліан Я обів'ю твій непорушний стан. ЄГИПЕТСЬКИЙ РАБ Я жалюгідний раб. Із волі супостата Конаю з іншими в труді, як у вогні, І хліба шмат гнилий — оце єдина плата За сльози і за піт, за мученицькі дні. Коли моя душа розпукою пойнята, Рве спину згорблену жорстокий бич мені; В могилу кожен день товариша чи брата Гаками стягують — під брили кам'яні. Я жалюгідний раб. Як непотрібне сміття, Як сиву плісняву, навіки, назавжди Мене з лиця землі зітруть тисячоліття; Та праці впертої не пропадуть сліди, І вічно буде там, де озеро Меріда, Гробовище царя, священна піраміда. ДО ПОРТРЕТА М. Ю. ЛЕРМОНТОВА Ти завжди в грізному пророкуванні Здавався спалахом нещадних сил; Та, мріючи про сфери осіянні, Жадав бунтарсько-демонівських крил! То гімни ти співав, то невблаганні Клятьби метав, як громи небосхил. Ти ждав, у мрії вірячи оманні, Одвіту від жінок і від могил. Та відповіді не було. Тоді ти Навчився муки дум своїх таїти І усмішку, йдучи до нас, беріг. І ми тебе, поете, зустрічали, Та не змогли дитячої печалі Збагнуть у віршах кованих твоїх! ЖІНЦІ Ти — жінка, книга — ти, найкраща з книг, Ти — згорток таємничий з печатками. В його рядках слова й думки, мов храми, І кожна мить несамовита в них. Ти — трунок, приготований чортами! Хто випити його хоч краплю встиг, Горить, та не кричить од мук страшних, Лиш прославляє те питво без тями! Ти — жінка, в цьому всі твої права. Ти, споконвіку в зоряній короні, В безоднях наших — образ божества! І задля тебе в хомутах, мов коні, Ми ходимо, і гаснемо в журбі, І споконвіку молимось — тобі!