Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

ДОН ЖУАН Так, я — моряк. Я островів шукач, Мандрівець смілий в безбережнім морі. І від старих розчарувань-невдач Втікаю геть — на інші квіти й зорі. Жінки, мов нетля, мчать на посвітач, На поклик мій у пристрасній покорі. Все віддають — захоплення і плач — І душі відкривають в щасті й горі. Душа в коханні світиться до дна, Ясніє в ній священна глибина, Де неповторне все переді мною. Так, я гублю, з життів збиваю цвіт, Але нова душа — то новий світ, Що зваблює до себе таїною. КЛЕОПАТРА Я — Клеопатра, єгиптян цариця — Владарювала вісімнадцять літ… Загинув Рим, пропав Лагідів рід, Прах по мені не зберегла гробниця. В діяннях світу зник давно мій слід, Я смерть знайшла, як навісна блудниця; Але тобі, поете, буде сниться Мій незнищенний і чарівний гніт. Знов, як царів, у млосному тремтінні Тебе я спокушаю рухом тіні, Я знову жінка — в мріяннях твоїх. Безсмертний ти мистецтва дивиною, А я безсмертна пристрастю жахною, Твій вірш дзвінкий — це мій знадливий сміх. Осип Мандельштам
ПІШОХІД Я відчуваю нездоланний страх В присутності висот — поглянув, зблід… Я тішусь ластівкою в небесах, Дзвіниць високих я люблю політ! Здається, я — правдивий пішохід — Над прірвою, на прогнутих містках, Я слухаю, як з гір гуркоче лід, Гуде лавина — вічність на очах. Якби ж то так! Та я не мандрівець По вицвілих, забутих сторінках; В мені печаль співає й чує все… Летить лавина справді — б'є кінець! Моя душа у дзвонах і в дзвінках, Та музика від прірви не спасе! * * * Супутник страху — в безміри падіння, Сам страх — передчування пустоти. Хто кидає нам брили з висоти, Чи ж не приймає камінь іго тління? І дерев'яним кроком безгоміння Брукованого двору зміряв ти. Жадоба смерті й туга широти — Ці грубі мрії, це легке каміння… Хай буде проклятий готичний схов, Де стеля обморочує, мов скеля, І де не спалюють веселих дров. Одному — вічність, багатьом — пустеля; Та хто в миттєвім радощі знайшов, Жахна його судьба, хистка оселя. Арсеній Тарковський
* * *