Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

І цю провів я тінь — була дорога Остання до останнього порога; І крила тіні згасли, хоч вона їх захищала й берегла якмога. І рік пройшов, і сліпить далина, І трубить з просіки зима трудна; Гуде у відповідь на поклик рога Карельських сосон мрява слюдяна. А що, як пам'ять роси світанкові Вже не засвітить на листках трави, А що, як тінь не п'є безсмертя в слові? О серце, замовчи й себе не рви Неправдою! Ковтни ще трохи крові І промінь досвітку благослови! ЯК ДВАДЦЯТЬ ДВА РОКИ ТОМУ Що не людина — смерть. Всі безборонні. Що там билина, як палає луг? Та в стогонах і в скреготанні броні Знов смерті тишу вловлює мій слух. Чому, стріла, я не згорів на лоні Пожарища? Чому за виднокруг Не відійшов навік? Чом на долоні Життя тримаю, мов стрижа? Де друг, Де божество моє? Кривава хаща. Але стократ смертельніша і важча Безкровна смерть серед кривавих жнив. Мене відкинув луг війни, повіки Твоїх очей не затулю навіки, Та чим я завинив, чим завинив? БІЖЕНЕЦЬ Не пожаліла на дорогу солі, Сипнула так, що з розуму звела. Гориш, зимо надкамська, добра й зла, А я самотній, наче вітер в полі. Дала б хоч хліба, матінко! Доволі Снігів, неначе товченого скла. Важка моя торбина, хоч мала, — Півпуда горя і шматок недолі. Я ноги відморожу. На кору Вже схожий одяг мій, і серце гине. Тобі однаково, а я помру. Скажи, нащо мені твої перлини? Як сріблом цим себе обороню Вночі, на чорній Камі, без вогню?! * * * Це снилося мені і сниться це мені. І це мені колись іще не раз присниться, Довтілиться вві сні, неначе дня дивниця, І вам присниться все, що бачив я вві сні. Там, оддаля від нас, од світу в стороні Одна за одною йдуть хвилі, щоб розбиться Об берег, на воді — зоря, людина, птиця, Ява, і сон, і смерть — все хвилі маревні. Не треба нам числа: я був, я єсмь, я буду. Життя — це диво див, і на коліна чуду Один, як сирота, я сам себе кладу; Один серед свічад і колового плину Відбить морів і міст, що світяться в чаду. І мати, плачучи, бере свою дитину… Михайло Дудін
ЛАСТІВКА ЧЕРЕЗ ЛА-МАНШ