Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

й скронь мою, розплівшись, лоскотало. Я прагну хмар з висот, де згасли береги, Де спогадів нема — лиш маревність казкова, І вій опущених, і музики жаги, І музики, котра не відає ще слова… О, дай мені лиш мить, але в житті, не в сні, Щоб стать огнем або згоріти у вогні! ТРЕТІЙ БОЛІСНИЙ СОНЕТ Ні, їм не суджені краса і просвітління; Я повторяю їх напам'ять, ніби в сні, Вони — перебіги безрідного томління, Хвилини, спалені на тихому вогні. Приходу їхнього туманне мерехтіння, І їхня явина в тривожній тишині, Без плану спалахи, горіння й маревіння, Мій захват болісний — все дороге мені. Якби не той запій, не міг би я здолати Кошмарного труда, недоспаних ночей… Я знемагав не раз, готовий заридати. Та вірші я люблю — так любить тільки мати І тільки слабістю позначених дітей — Святіших почувань нема серед людей. Вячеслав Іванов
«ВЕЧЕРЯ» ЛЕОНАРДО

Олександрі Василівні Гольштейн

Гість Півночі! Веде твоя дорога Під міста осяйливого врата, Де сяє храм, як мрія золота, Біля його високого порога. Там упокорена краса убога Серед нужденних стін, там — пієта; Іди туди, де тишина свята, Щоб гостем бути на вечері Бога. Тут світова печаль, хиткий потир, Незримі промені — з-під тлінних ліній, Тут сили Зла долає смирний мир. З вікна вузького світить вечір синій, Краса оповивається в ефір — Вона вже сходить в жертвенний трикліній. ПЕРЕКЛАДАЧЕВІ Чи жайворонок нив і пасовищ — Вергілій, Чи альбатрос Бодлер, чи соловій Верлен Твоя ловитва — знай, в сильце твоїх письмен Впадать не хочеться пташині вільнокрилій. Не обійтись тобі, мій птахолове милий, Без хитрувань і зрад, хоч був би ти блажен, Хоч був би другом ти всіх дев'яти камен, І зла ботаніком, і пастирем ідилій. Чужого вірша ти не зловиш легкома, Бо він, як бог Протей, весь відданий глибинам: Рибину ти спіймав, а він вологим плином Шмигне крізь кволу сіть — і вже його нема… На маску — маскою відповідай Протею, Люд краще забавлять ще й казкою своєю. POPULUS-REX — Я нині вільним став! — Так може раб сказати. Мовчи. Подякуй тим, що діяли згори. Та ні! Це ми самі вознесли прапори, Кайдани скинули, розбили каземати. Хто не забув себе й був кинутий за ґрати, Бери у спадок свій державності дари, І пам'ять вічності борцям своїм