Том 10 - Леся Українка

в Ригу пізно, значить, писать. Я не пойму, яку ти телеграму їй посилав — про що? Досадно, коли вона ради мене які-не-будь свої діла покидала, бо я, певне, раніш 1-го іюня не виїду. Мама каже, що треба ждати, поки я совершен-н о добре ходитиму, а я тепер ходжу ще погано, хоч уже з палкою, без людської помочі, до 1-го я, певне, буду вже зовсім як слід ходити, та коли-бо оте шиття не затримало. Ти нишеш, що нічого спішити з виїздом, воно-то правда, що ніхто в шию не жене, але мені тут обридло, бо жарко, а приходиться в хаті сидіть, навіть в ботанічний сад ходить не можна, а на вулиці стоять якось чудно. До того йдуть дощі, сад більш того що закритий, та й круті в ньому дороги для мене.

Як же ти думаєш, чи поїдеш зо мною? Положим, удвох з тіткою їхати мені не страшно. Я дуже рада, що вона таки їде справді зо мною і що мама добре до сього відноситься, навіть видимо рада такому виходу, що я не сама там житиму. Точно визначить тепер дня виїзду не можу (коло 1-го), як буде все готове, напишу, тут же лист не довго йде. Здоров’я моє все поправляється, скоріш ніж думала, внизу ноги вже менше болять і не так напухають, та от ще місяця нема, як я встала, а вже ходжу просто з палкою, як ранше. По... «ничего, ничего, молчание». Побачимо ще, як там далі буде. Все моє манаття уже шиється, може, й не дуже забарить мене. Багато мені різні люди про Крим розказують, та іначе не можна, як самій вибирать, де іменно жить.

Гроші, «фонд кримський», ніхто не зачіпає, лежать сховані.

Ну, ще напишу кілька слів Оксані. Бувай здоров. Цілую тебе і тьотю блю з Юрком, коли вони там.

Твоя Леся

Дорога Оксаночка. Листи твої ми получили — спасибі, пані. Здорово ти хазяйнуєш, як я бачу, і добре, що забула про екзамени,— цур їм. Ліля сьогодні видержала русскую історію, а ще треба географію, єст[ественну] історію і педагогіку. Од Лілі осталось три фунти м’яса, а решта — кості і мозок. Скажи Дорі, що Мотя була в Боярці у Язе^-вих і тільки сьогодні вернулась додому. Льоля вже давно виїхала, а Бор[ецьк]ий з Сашею поїхали в Вену. З Києва вже багато людей пороз’їздилось, і добре їм. Тут щодня йде дощ, і все-таки парно, що аж дихать не можна. Ка-роль приїхав і спить цілий день як єсть. Єсть іще багацько що писать, та нехай другим разом, а то я втомилась і треба лягти. До свиданія, иашотко. Цілую міцно тебе, а Дору, коли вловиш, то поцілуй

од Лесі

Люба мамочко! Листа твого отримали ми тільки сьогодні, бо нам його принесли тільки сьогодні, а в Ялті він був отриманий ще позавчора, та ми не одразу догадались дати записку поштальйонові, щоб отримав нам листа, от і день лишній минув. Мого листа звідси ти мусила досі отримати. Сього пишу теж в Колодяжне, думаю ще там застати тебе, і в Гадяч тепер же пишу «открытку», бо «за,крыток» не стало, а зараз не можна їх купити, хіба завтра. Тут щодня ходить комісіонер до Ялти, та він іде рано, а вертається увечері; сьогодні я його проспала.

Боюсь, що знов недовольна моїми листами, та коли ж, далебі, я не вмію писати лішпе при всіх стараннях. До того ж моя лінь ще досі не зовсім минула, і листа написати — для мене чимала робота. От тільки два остатні дні я вже «прожилася», не хочу спати вдень і лежу меншу половину дня, і то більше на березі, край моря, ніж у себе в хаті. Тепер тут зовсім не гаряче (справді), повітря олімпійське, перше дощі перепадали щодня, але остатніх три дні небо чисте і море синє. Жити тут не так скучно, як в Євпаторії, може, того, що я тепер не сама, що людей тут більше, місце краще і фортепіано єсть. Ну, та все-таки веселість не велика буде потім. Тепер у мене ще всі почуття і думки під сурдиною грають, ледве прокидаються. Жалко мені, що Ліда і Рада без мене приїдуть, се починає мене гризти. Треба, щоб вони сюди приїхали, бо мені не слід би рано втікати звідси,— я чую, як весь мій організм на іншу гаму строїться під впливом сього повітря і моря, все більш і більш мною опановує idee fixe, що коли б я років три прожила в доброму кліматі, то була б як люди чвг хоч коло людей... Впрочем, се знов «мысли далекие»... «Убраннє» моє я трошки вже описувала, додам тепер, що тут зовсім нема пороху, якось аж чудно, зато чимало павуків, мокриць якихсь гігантських (наша служанка зве їх «мокру-тами» і, на потіху нам, каже: «Не бойтесь, их здесь мно-го»), сколопендр, москітів і т. п. Спочатку вони нас лякали, і ми навіть на ніч вуха ватою від них затикали, але тепер відносимось до них філософськи, і все гаразд обходиться. Видно, справедливо казав той філософ: «Ти, сину, нікого не зачіпай, то й тебе ніхто не займатиме»..* Сама я тут живу, наче якась «животная травоядная», встаю у 8-й г. рано, чотири рази на день їм — не лічачи вишень, що споживаються в протягу цілого дня,-— в полудні купаюсь (в морі, і все 18°), варю «турско кафе»*, читаю ІІан-сена, лежу під деревами, над морем, в хаті, де попаде; трошки гуляю межи виноградом (там гарні дороги) і лягаю спати між 10 і 11 г., тітка часом лягає ще раніше і вкривається — horribile dictu — теплим одіялом. Нога моя ніяких тривожних признаків не обнаружує, на неї, як завжди, море має добрий вплив, тільки ходжу я все-таки дуже мало.

Ну, тут кінчаю, щось не пишеться. Лілю прошу вибачити, що й на сей раз не пишу, далебі, не розумію, що се. за настрій у мене. Всіх міцно цілую.

Твоя Леся

221. ДО О. П. КОСАЧ (сестри)

18 у| 97, Ялта, Чукурлар

2 липня 1897 р. Ялта

Дорогий Ліцику! Ні, таки напишу тепер, хоч небагато, бо се крайнє свинство з мого боку і, крім того, лихий приклад для тебе. Бачиш ти, коли б листи самі писались, а ми б тільки думали, було б чудово, а то треба сісти в неприємну (саму прикру!) позу і скребти помалу-помалу в той час, коли