Том 10 - Леся Українка

Ваша Леся

Про бюст мама хоче Вам написати сама.

203. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

11 вересня 1896 р. Колодяжне

Дорога моя дядино!

Дуже мене зажурила звістка про Ваш бронхіт. Сподіваюсь, що досі він уже минув і що Ви не їздили більше у Владаю, бо там хоч і свіже повітря, та все-таки різке для людини, що тільки що перенесла бронхіт. Простіть за такі pattes de mouche 3, краще писати не можу — одвикла писати лежачи, а колись добре вміла. Певне, по симпатії до Вас і я залягла. Нічого особенного у мене нема, нога fait des caprices 4, як завжди, та доктор совітував полежати з тиждень, щоб дати їй зовсім успокоїтись. Я, властиво,

1 Загублені для мене години (франц.).— Ред.

2 Мого малого великого кузена (франц.).— Ред.

8 Каракулі (франц.).— Ред.

4 Капризує (франц.).— Ред.

можу ходить, а тільки сидіть довго не можу і лежати боком, а тільки на спині, а мені заважає [це] спать як слід, бо я привикла спать іменно боком. Причини сьому я не можу знайти, хіба, може, те, що я багато сиділа за письменним столом останнього часу, а може, і те, що самі кості в суставі трошки перемінились, то давленіє н& місце, вражене туберкульозом, погіршало. Я не придаю сьому серйозного значення, бо вже се третій приступ за сей рік і, певне, пройде так же скоро, як і ті два, ну, а коли ні, то пошукаємо яких радикальніших способів, ніж просте лежання, чи то, як виражається мій доктор, «нравствен-ная повязка». Сія історія поплутала мої плани, і я тепер не знаю, як мені зробити, чи оставатись тут, у Колодяж-ному, до октября, як я думала раніш, чи їхати в Київ, се буде залежать від того, на чому остановиться моя нога,— коли перестане боліти, то зостанусь, а коли потребує радикальних способів, то, може, поїду в Київ, хоч і то ще не знаю, бо коли прийдеться, иапр[иклад], наложити пов’язку (не моральну, а матеріальну), то, може, краще лежати тут, ніж займати місце в тісній і без того київській квартирі. Правда, скучнувато тут буде, але се вже «по-сторонние соображения и к делу не относятся». А скоріш усього, що се фальшива тривога, і я завтра або післязавтра плюну на всі нравственні иов’язки, встану і займусь своїми ділами, як ні в чім не бувало.

Мама і Олеся вже в Києві, я, здається, писала про се Раді. 2-го сент[ября] у Олесі перший екзамен по зак[ону] божому, головний камінь преткновенія, коли вона одоліє його, то вже можна думати, що все гаразд буде. Мама возиться з ремонтом квартири, клопоту немало, бо треба переклеювать, перекрашувать, перебивать і т. д.— утомиться вона, певне, дуже, та що ж робитьі Микось і Оксана поїдуть 3-го сент[ября] в Київ, може, і я з ними, не знаю. Чи не досить уже сього базграння? Боюсь, що Ви утомите собі очі таким листом, а то б, може, ще писала. Краще було б одложити писання до ліпших часів, та хочеться обізватись до Вас, я входжу тепер в положення людей, даремне ждучих листів. Бувайте здорові, люба, дорога дядино, і не бійтесь за мене — не першина, викручусь! Цілую Вас і всіх. Ліді писатиму от-от.

Ваша Леся

’204. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

13 вересня 1896 р. Колодяоісне 18 96

[Люба] мамочко! Не знаю, що написав [тобі пап] а цро мене, може, що-небудь [таке], що засмутило тебе, а я не [пос]піла тоді написати сама, та, правду кажучи, і неприятно було писать, бо положення моє було справді непевне. Тепер воно зовсім-таки поправилось, і я можу ізложить тобі все... sine ira et studio 1. Ти знаєш, уже при тобі моя нога боліла, на другий день після вашого виїзду вопа стала боліти гірше, на третій ще гірше, надто коли, посидівши який час, я вставала, щоб іти, то вже мусила просить кого-иебудь, щоб поміг, бо нога боліла дуже різко і страшно було подумать наступити на неї. Тоді я поїхала до Левицького, не застала його дома, але на др[угий] день він сам приїхав подивитись мою [ногу] і найшов, що біль її не від ут[оми] мускулів, а таки від самого суста[ва ц]е, від пораженого місця. Спочат[ку] [він] радив накласти яку нерухому пов’язку, але я не згодилась на таке спішне рішення, і тоді він згодився на компроміс: накласти, як він каже, «нравственную повязку», с[еб]то лягти на тиждень в ліжко і старатись як можна менше ворушити ногою, а потім уже, коли з сього не вийде ніякого поліпшення, наложити «матеріальну пов’язку», тут чи в Києві, де вже там ліпше буде. Три дні я вже лежу, встаючи тільки рано для того, щоб умитись, одітись і перейти з ліжка на диван (у Лілиній хаті), а увечері з дивана на ліжко.

[Нога зовсім] заспокоїлась, уночі [не болить], сливе не заважає, тільки [все-та]ки лежати треба більше на спині, а то на боку починає [бо] літи. Властиве, я могла б і встати, і ходити, та все хочу витримати іскус до кінця, бо трохи боюсь рецидиву, а про пов’язку противно і думать. Ет, обійдеться і без неї! Тим більше, що вона ні до чого. Левицький каже, що треба б осягти «сращения», але я думаю, що його перш усього дуже трудно, а може, й неможливо осягти, а друге — що воно ні од’ яких рецидивів не гарантірує, як се я знаю з прикладу інших людей. Найкраще було б, якби можна було зробити яку радикальну хірургічну операцію і покінчити раз назавжди,

так чи інакше, з сею історією. Хірурги кажуть, що сього н[е можна], значить, зостається status quo, отжо, [нічого] більше про се говорити! Я тіль[ки] нодоиольпа, що нога на сей раз по[казує] свої штуки ще з літа, ergo 1 зимою б[уде] труднувато, бо не на свіжі сили прийдеться стрівати усякі пасажі, ну, та якось-то буде, може, буде ліпше, ніж думається,-— speriamo!2 Розписалась я про глупісті, не в міру, та знаю, що воно тебе інтересує. Не бійся, мамочко, властиве, не було нічого надзвичайного, те ж, що й при тобі, трошечки сильніше,