Том 10 - Леся Українка

щораз більше набирається роботи, а роблю я її досцть помалу, бо на свята і зовсім нічого не можна було робити, спочатку катастрофа з папою (вивихнув було собі руку й два тижні пробув у пов’язці), а потім візити безконечні, приїзд Миші і т. п. вибили мене з колії; насилу прийшло життя в нормальний стан, як тут знов Людине весілля, мамине нездоров’я, походи на Хрещатик знов перекинули все догори дном. Мама у нас загостювалась досі, збирається їхать на сьому тижні, та не знаю, чи збереться. Я вже маю зостатись тут до весни. Перше я була тим недовольна, а тепер, здається, воно краще, бо робота моя в Києві ітиме краще, ніж би ішла в Колод[яжному]. Для Вас було б інтересно знати про мою робіоту краще, але се дуже довго і для самого автора скучно розписувать свої літ[ературні] плани, нехай колись потім. У нас усе гаразд, перше мама була слаба, але недовго, тепер вже здорова і в сю хвилину вона в театрі з Оксаною. Микось уже тиждень як почав ходить у гімназію, страшенно боявсь екзаменів, але витримав їх добре і прийнятий у 1-й клас посеред року. Я недовольна сим, бо терпіть не можу гімназію (як Ви знаєте), та вже нічого не поробиш. Напишіть, будьте ласкаві, чи отримала M-Не Койчу мого листа, і спитайте її чому вона мені не пише? Коли Ліда не отримала мого листа, то повторіть їй мою просьбу прислати мені обіцяні гравюри в заказ-ному листі, і то скоріше. А найбільше прошу, щоб Ви, коли случиться Вам не отримувати од мене листів, думали б усе, що хочете, тільки не те, ніби я не хочу Вам писати, се саме прошу передать і Ліді. А тепер бувайте здорові, моя люба, дорога, бідна моя дядино! Я завжди була і буду та сама Ваша і дядькова Леся, яку Ви знали в Софії.

197. ДО Л. М. ДРАГОМАНОВОЇ

7 березня 1896 р. Київ 24.11.1896, Київ

Люба моя дядино!

Не відкладаючи в довгий ящик, пишу Вам в той же день, як отримала Вашого листа. Простіть, коли я Вас вразила яким необдуманим виразом, я ніколи не зробила б навмисне жадної прикрості Вам. У мене тепер час так розхватаний, що справді путнього листа неможливо написать, часом і сама не знаю, що пишу.

Відколи мама поїхала в Колодяжне, мені прибавилось клопоту по хазяйству, але зате при ній більше гостей ходило, так що, властиве, на одно виходить. Тепер ще у нас

столовник, наш квартирант, то приходиться ще в кухню ходить, підганять і помагать дещо кухарці, так що до обіду усяка інша робота іде уривками. До того маю ранком один урок (це, впрочім, не довго буде — тільки до 1-го марта), а по обіді треба самій то урок свій учить, то написати дещо, то прочитати, то, наконець, побігти (це останнє робиться рідко, в крайній потребі, бо нога щось капризує), отже, і виходить, що часто початі вже листи лежать тижнями нескінчені. Оце мама поїхала, вже більш тижня тому назад, а я тільки вчора послала їй листа; се все пишу Вам не для того, щоб оправдуватись (qui s’ex-. cuse s’accuse!), а просто так, щоб дати поняття про моє життя, бо на листи до Вас повинен бути час.

Життя моє іде якось нерівно, то тихо, то шпарко. В самі останні дні мені була така прикрість, що просто я і сказати Вам не можу, та воно і не варто казать, бо це не обходить ні нашу сім’ю, ні знайомих Вам людей, а тільки мене саму. Кажу Вам, що якби мною правив один тільки вузький егоїзм, то я повинна була б остатись у Вас і закрити очі на все інше, ну, та для цього треба мати девіз apres nous le deluge! 92 Але це девіз, недостойний учениці великого учителя. Вже краще девіз: fais que tu dev-ras, advienne que pourra 2.

У пас усе іде собі середньо. Микось учиться так собі, Оксана і Олеся завзято, часом уже і занадто завзято, в «чаянии» осінніх екзаменів. Здоров’я моє так собі, я прийнялась за желізну воду, ну, та до літа, може, знов гаразд буде, тим більше, що і тепер нічого особенного нема, а так собі, як бувало в Софії. Інфлюенца тим часом минає нас, хоч по Києві ходить.

Як прикро було читати про Ваші пертурбації! Ніхто з наших, окрім мене, ие може постигнуть всю прелесть перебирання на іншу домівку в Софії т. і.., бо «Wer den Dichter will verstehen, muss in Dichters Lande gehen» 93.

Ой, кінчаю! Чую, що ученик мій збирається вже в путь, а він мусить однести листа сього на пору, щоб од-правити його рекомендованим, інакше я віднині листів не посилаю в Болг[арію].

Скажіть Ліді і Раді, що я їм от-от-от напишу, «да поразит меня гнев олимпийцев», коли не напишу хутко! Тепер ті самі олімпійці свідками, що не маю часу (це видно по почерку, Ви вже простіть). Зорі лист теж буде, якби його не по-французьки писать, то було б скоріше, але і так буде невдовзі. Мікиного листа мама мені чомусь не прислала, але я його стребую і з відповіддю не забарюсь. Жаль, що часу нема, а то «излила» б я цілий поток негодованія на Ваню, а тепер скажу тільки «грозна меч-ко!»...

Шатцу я, здається, хутко сама листа напишу. C’est abominable, sa conduite!! 94

Бувайте здорові, бережіть себе, не вдавайтесь в таку тяжку тугу. Боже мій, якби я була з Вами!

Цілую Вас і всіх міцно.

Ваша Леся

198. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

4

16 березня 1896 р. Київ 18 jyj-96

Люба мамочко!

Отримала я твою записку. 0[льзі] А[нтонівні] передала зараз твоє рішення про гроші. І. В. просив написати тобі, що пані, котра тобі дала той білет, що то ради нього у банк треба було їздити, требує його назад, бо їй потрібні гроші, то якби ти могла вернути їй сей білет, зроби се скоріше. До нас приїхав Петро Васильович, а в четвер — 7-го — виїздить до вас у Колодяжне, так що, певне, 8-го, у п’ятницю, буде у вас, добре, якби Ви коні вислали. Він нам усім сподобався, не можна й рівняти до Іларіона Васильовича! З