Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

29 Сеньйоро, ваші очі яснозорі Ласкавим сяйвом сповнюють мене: Горить слізьми те світло чарівне, Рятуючи кохання в темнім горі. Ось почуття мої в сумній покорі Вклонились вам, о божество земне! Вони прозріли, хто ж то їх жене У повні страху темнощі суворі? З погордою ви дивитеся знов На мене, та душа моя палає, Розбуджена від того зору кров! О дивне щастя, мріяння безкрає; Коли зневага ваша повертає Мені життя, то що б дала любов? 32 Коли я жив любовною маною, Постійним не бував у почуттях, Сьогодні раб, а завтра — вільний птах, Я гнався в любощах за новизною. Я зраджував. Душею навісною Горіти прагнув на нових кострах. В захоплень зміні бачив я не крах, А щастя почувань, що грались мною. Як воїн, що втомився у бою, Я пив свободи джерело студене, Щоб знову силу показать свою. Кохання славлю вічне і стражденне, Що для своїх розваг забрало в мене Печаль і муку стомливу мою. 44 Я покидаю вас (прощай, Життя!), Я чую смерть, надходить мить остання. Вона така мінлива, мов кохання, — Те, що набуде, втратить без пуття. Та я скажу вам чесно, як дитя, — Мене замучило моє страждання: Ось і про мене тихе спогадання Майне по вічних водах забуття. Без вас мої засмучуються очі, Забудьте їх, та знайте, що вони Вас не забудуть у смертельній ночі. Ваш образ виринає з глибини Душі моєї стомленої, в сни Він обертає страдництва пророчі… 50 Коли розходиться ранкова мла І сонце тягне золоті мережі, У спогадах я йду по узбережжі До подруги, що ворогом була. Тут бачу сяйво милого чола, А там — похмурий вид, як тінь од вежі; Тут — в радощах, а там вона — в бентежжі, Тут — наче пташка, там — немов бджола. Ось тут її дрібні звучали кроки, А там вона обличчя осяйне Закрила, відмахнувшись від мороки… В цих роздумах, що стомлюють мене, Я переходжу все життя марне, Таке даремне і таке жорстоке. 53 Мене повергла доля в темну скруту, Ногою стала на моє крило! Втрачати що, коли згоріло й тло, Що випити, як випито отруту?