Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Сама винна. Не треба було істерити, — зітхнув Роберт і почав застібати гудзики на сорочці.
— Ти би ширинку спершу застебнув.
— Хм... — посміхнувся він хитро. — А сама... стоїш у такому вигляді. Тобі й застібати нічого, Алісочко.
— Я не винна. Мене привезли сюди силою. А одяг просто розірвали. Хотіли зробити мене шльондрою, уявляєш? А які у тебе виправдання, мій любий? Тебе теж затягли до повій проти волі? Тебе гвалтували? Можеш мені зізнатися, я все зрозумію. От просто слово честі...
— Як же смішно, — усміхався він неприємною усмішкою. — І ти гадаєш, що я повірю у твою розповідь? Та ти просто розважалася тут зі своїм коханцем. Як там його — Маркус, так?
— Його звуть Макс, — сказала я розчаровано. — На жаль, Макса тут немає. А шкода... Мені хотілося б, щоб ви з ним зустрілися. Хоча б раз. Один разок... Тобі це точно пішло б на користь, Роберте.
— Пф... Ти мені погрожуєш своїм хахалем?
— Так, — сказала я раптово без збентеження. — Так, уяви собі. Мені є чим погрожувати... Якщо ти ще хоча б раз це зробиш... Якщо знову мене вдариш або образиш якось інакше... Я тобі обіцяю, що він швидко виб'є з тебе все лайно, Баттон. Ти мене розумієш? Ти навіть не уявляєш, на що він здатний.
Ми дивилися один на одного, як наречений та наречена, які раптом усвідомили, що весілля не буде. У наших очах не залишилося й краплі кохання, співчуття чи бодай примітивної подяки, коли в сім'ї все за розрахунком. Наші погляди були просякнуті ненавистю та цинізмом, причому ненавиділи ми не тільки один одного, а й себе самих — ми зневажали тих людей, на яких перетворилися.
Наш раптовий скандал затих і перейшов у фазу холодної війни. І раптом з'явився дон Раміро...
— Ось він! — кричала я Роберту, показуючи в бік барона. — Це та людина, яка все це організувала! Це через нього мене притягли сюди! Він тут усім заправляє і велів мене роздягнути! І поглянь сюди, — виливала я свій гнів без утоми, показуючи пальцем на шию, — ти бачиш це місце?! Бачиш там опік?! Ця тварюка катувала мене сигарою!
— Та невже? — вагався Баттон, киваючи головою.
— Він наркобарон, Роберте! Він голова злочинного картеля та контролює майже все місто! Давай зараз же викличемо поліцію! Я знаю, як його звуть! — схопила я Роберта за плечі, щоб усе йому швидко пояснити. — Його звуть...
— Містер Раміро! — раптом вигукнув мій наречений і простяг барону руку, щоб привітатись. — Ви сьогодні так стильно одягнені! Який костюм, якийсь капелюх...
У мене всередині все різко завмерло від шоку — вони знайомі. Роберт так легко вимовив ненависне мені ім'я, ніби робив це щодня. Наче вони з бароном найкращі друзі.
"Містер Раміро" — звучало у мене в голові, як невгамовна луна. Мені чомусь здавалося, що я це чула раніше. Але де? Чому? Хто ще так казав, окрім Баттона?
Ну природно, відповідь була вкрай проста — ніхто. То він і був. Того дня, коли Макс зателефонував до мого боса і врятував проект. Я тоді була настільки схвильована тим, що відбувається, що не надала значення тій фразі... "Скажеш містеру Раміро, що все гаразд. Гроші на рахунку…" — сказав тоді Роберт незнайомцю... з татуюванням, що стирчало з-під коміра. Це був один із "четвірок", член картелю.
Вони пов'язані. Вони знайомі. І схоже, що я багато чого не знаю.
— Вітаю, Роберте! — усміхнувся барон і потиснув руку. — Як тобі моя нова шльондра? — спитав Раміро без жодних підозр, хто я насправді. — Вже пробував її?
— Хм, — хитро посміхнувся мій наречений, — можна й так сказати... Пробував.
— Ну і як, сподобалася? — не вгавав мафіозі, бажаючи догодити своєму клієнтові.
— Я би сказав... посередня, — вколов мене Роберт, дивлячись мені просто в очі. — У ліжку як колода, а характер...
— Це точно, — пафосно сміявся дон, покурюючи сигару, — їй палець у рот не клади... То що, тоді мені покликати Жасмін? Нехай дасть тобі іншу курву?
— Ні, не потрібно. Чим складніше, тим цікавіше. Я навпаки хочу продовжити знайомство з цією сучкою. Так би мовити, на своїй уже території, — усміхався Роберт, передчуваючи те, що зробить зі мною після приїзду додому.
— Хочеш забрати мою повію собі?
— Так, містер Раміро. Саме так. Хочу забрати її з собою, щоб трахати, коли заманеться. Це можна зробити? — викуповували мене з рабства. — Скільки мені коштуватиме така угода?
— О, мі аміго! — так і стелився Раміро. — Для тебе в моєму борделі можливо абсолютно все! Якщо хочеш цю путу, забирай без розмов! Можеш робити з нею будь-що! Я її тобі дарую — віддаю абсолютно безкоштовно!
— Містер Раміро... — дякував Роберт, притиснувши долоню до грудей. — Це щедрий... дуже щедрий подарунок із вашого боку.
— Пусте, мій друже, — плескав його барон по плечу. — Для тебе мені нічого не шкода. Я й так уже перед тобою у боргу. Вважай це нагородою за заслуги перед картелем, — різала мій слух остання фраза.
Але потім я почула те, від чого волосся просто стало дибки.
Обличчя барона стало серйознішим. Він пригладив вуса звичним рухом і сказав:
— Роберте, скоро на рахунок фонду надійде кругленька сума. Потрібно, щоб все пройшло гладко, без сучка і задирки. Ти відмиєш ці гроші, а натомість отримаєш свою частку. Як завжди, мій друже... Оформиш усі документи як належить. Вкажеш, що кошти пішли на... — розвів руками дон Раміро, — пересадку нирки бідній дівчинці чи купівлю дорогої техніки до лікарні. Що завгодно, мені все одно... Якщо треба купити підроблені документи, попроси Стеллу. Нехай вона дасть хабар, підкупить, кого треба. Вона це вміє... Велика розумниця... Я все компенсую зі своєї кишені.
"Велика розумниця" — повторила я подумки, згадуючи фото зі Стеллою в нашій спальні. "Велика розумниця"... А він клявся, що мені здалося... І навіть детектив, до якого я звернулася для перевірки чистоти свого судженого — він сказав, що немає ніякої Стелли, Роберт нібито вірний і зайнятий тільки роботою... А насправді все виявилося набагато гіршим, ніж я могла собі уявити навіть у страшному сні... Значить, вона таки жива, я не помилилася. Стелла переслідувала мене скрізь, і навіть тут — у цій мерзенній норі для гієн.
