Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Ого... я аж схвилювався. Навіть трохи спітнів, — збудився мій коханець.
— Нічого страшного. Вам сподобається.
— А що мені робити? Я у цих штуках не дужий. Людина старомодна, навіть мобілкою не користуюся.
— Не хвилюйтеся, містере, — розстібала я гудзики на його сорочці. — Вам нічого не доведеться робити. Просто лягайте на ліжко обличчям донизу. А решту я зроблю сама.
— Обличчям донизу? — здивувався клієнт.
— Саме так.
— Обличчям донизу... — повторив він, облизав пересохлі губи. — Святі мощі. Такого ще не пробував.
Він незграбно ліг на ліжко, а я відчинила шафу, наповнену секс-іграшками різного калібру. Тут були речі для будь-якого виду збочень. Проте мене цікавило лише одне — я шукала мотузку. Або ж кайданки.
— Добре, — ніжно муркотіла я. — Ви будете слухняним хлопчиком?
— Еге ж. Так, звичайно. Може, ми розпочнемо?
— Звісно, — сіла я йому на спину і почала приковувати чоловічі руки до прутів ліжка.
— О, — здивувався незнайомець, — такі приємні на дотик хутряні кайданки. Але... — спробував він вивільнити долоню, — витягти не вдається.
— Так і задумано, — пристібала я вже другу руку. — Ну ось. Тепер усе готово, містере Старий хрін.
— Що? — смикнувся він. — Це все? А як же продовження? Я тільки-но розпалився...
— Можеш трахати ліжко, виродку. Я тобі дозволяю.
— Гей! — трусив він узголів'ям, наче мавпа прутами клітки в зоопарку. — Я заплатив тобі чимало грошей за це! Цілу купу грошей, між іншим!
— Точно, — взяла я пачку баксів, щоб зім'яти її в пристойну грудку і запхати старому глибше до рота. Щоб він і квікнути тепер не міг.
— М-м-м-м! — лютував мій незадоволений клієнт. — М-М-М-М-М!
Але цього, на щастя, ніхто не бачив. І вже точно не чув.
— Подавися своїми доларами, засранцю. Мені пора йти. Сподіваюся, ми з тобою більше не побачимось.
Це була відправна точка для шляху нагору з темної вовчої ями. І водночас лякаюча точка неповернення. Бо якщо я пападуся, мене обов'язково замучать до смерті. І тоді мене не врятує навіть авторитет нареченого — Роберт просто не дізнається, що я тут була і провела свої останні години в прокуреному борделі, де вікна наглухо забиті, а вийти через парадні двері може тільки чоловік. І Жасмін.
Я обережно прочинила двері й визирнула в коридор…
Зовсім недалеко, праворуч від дверей, стояли двоє ненависних мені людей — дон Раміро і Жасмін. Немов Сцилла та Харибда. Молот і ковадло, опинитися між якими можна побажати тільки лютому ворогові. Вони мило розмовляли, роблячи один одному компліменти, згадуючи про колишні роки і зухвалі вчинки молодості.
— Те вес біан, Ясмін, — нахвалював Барон свого головного сутенера. — Белеза реал.
— О, Алехандро... — відмахувалася дама, граючи на публіку. Наче молода дівчина. — Ес мас плано.
— Но-но-но! — наполягав Раміро на щирості своїх слів. — Ерес ермоса, — доторкнувся він пальцями до своїх губ, щоб підкреслити експресію. — Тодо брільяндо!
— Ох, сеньйор...
На ту мить я вже знала, як вибухає граната, і мені було шкода, що в руці нема такої штуки. Тому що я б із задоволенням її кинула під ноги цим виродкам і підірвала б їх до біса. Адже якщо хочеш убити змію, просто відріж їй голову.
Проте я була беззбройна і беззахисна. Мої найкращі друзі — це непомітність і моторність. Мені потрібно якнайшвидше йти, і бігти залишається тільки ліворуч. Що далі від наглядачів, то краще.
Я непомітно пролізла у дверну щілину і забігла навшпиньки за ріг, тут вони мене не побачать. Жасмін та барон залишалися позаду. Але я могла напоротися на інших "четвірок", вони мене скрутять за дві секунди. Тут і до ворожки не ходи...
Проте щойно я про це подумала, з-за рогу вийшли двоє бандитів. Вони були явно зі своїх, тому що їхні накачені руки прикрашали наколки з усюдисущою цифрою "чотири". Двоє бритоголових злочинців з пістолетами за поясом — вони помітно напружилися і стали вдивлятися в моє обличчя. Готуючись схопити мене за волосся і затягти назад до кімнати для тортур.
Я розуміла, що бігти назад немає сенсу, вони мене наздоженуть. І повертатися назад було просто нікуди — я мушу йти вперед, незважаючи ні на що.
— Ола, омбре, — опанувала я себе і грайливо підморгнула хлопцям.
Мої знання іспанської були мізерні і обмежувалися шкільною програмою. Але тут, у борделі мексиканського наркобарона, ця крихта пам'яті буквально рятувала мене від смерті, наче чарівна паличка.
— Ола, бебе! — одразу ж роздобріли здоровані і стали мені підморгувати, як власній шльондрі.
— Бесарте… — сказала я дуже чуттєво.
І один із "четвірок" нахабно ляснув мене по дупі, додавши:
— Ермосо діябло.
Зрозуміти таке можна навіть без словника, вони мене точно зацінили. Але найголовніше — я обвела їх навколо пальця і змогла пройти далі, залишивши всю небезпеку позаду. Ось тільки куди йти тепер?
Я несвідомо блукала рожевими коридорами, намагаючись знайти вихід. Але про це залишалося лише мріяти, бо галерея дверей не закінчувалася. І звідусіль я чула одне й те саме... Це були скрипи ліжок, ляпаси та інші звуки торкання голих тіл. Крізь двері просочувалися хльосткі удари батогом і крики у відповідь, тут було багато любителів мазохізму. Чоловіки приходили сюди, щоб зняти свою маску та дозволити комусь побити їх батогом, зробити їм боляче та принизити. Але натомість відвідувач отримував насолоду.
Хтось бив сам, хтось вважав за краще терпіти удари. А я все це слухала та боролася з нападом клаустрофобії. Мені здавалося, що я поринаю у воду, вона заливала вузький прохід з усіх боків, стікаючи по нестерпно рожевих стінах борделя. І звичайно ж... скрізь були ці стогони... Саме такою чарівною музикою вітав мене публічний дім Раміро — наймерзотнішого типа, якого я зустрічала у своєму житті. Якщо не рахувати його племінника. Той був ще гірше. От уже правду кажуть — яблуко від яблуні...
