Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
У мене запаморочилась голова, в очах все потемніло. Щойно я виявила аферу, просто у себе під носом. Мій благовірний таємно від мене переказав частину зібраних на клініку грошей якимось невідомим особам, і я нічого з цим не могла вдіяти. Адже якщо розкриється правда, це вдарить по репутації не лише Роберта, а й фонду загалом. Це може призвести до серйозного розслідування, оскільки виведена "наліво" сума велика — понад мільйон!
— Скажи, Лауро, — звернулася я за порадою до подруги, якщо вона тепер у курсі, — це взагалі нормально? Цю ситуацію можна вважати нормальною? Скажи мені як досвідчений фінансист.
— Ну... — відвела вона погляд, боячись відповісти в обличчя. — Я просто бухгалтер і отримую зарплату. Насправді мені байдуже, куди фонд спрямовує кошти. Моя робота — слухати містера Баттона та виконувати його прохання. Ось і все... Оцінювати його рішення я не берусь. Вибач, Алісо. Тобі видніше...
— Боже... — терла я скроні до червоного. — Нас усіх запроторять за грати. Достатньо лише однієї перевірки — і все. Скажи, у нас давно була перевірка?
— Пф... — здивувалася Лаура і здивувала мене, — податкова перевіряє фонд щороку. І жодних претензій немає.
Мені було важко повірити власним вухам. Але, можливо, Роберт наважився на це вперше. Може, в нього на це вагомі причини?
— Ти можеш провести мене до архіву? — попросила я.
— Так, звичайно. Не питання. Ідемо у підвал. Я маю ключ.
Поки ми спускалися на ліфті, я подумки прокручувала розмову з Робертом — ті слова, які я йому скажу під час першої зустрічі. Карбувала питання, які так і крутилися на язиці, але... Він був далеко, нас розділяв океан. І я не могла все покинути, щоб зайнятися розбиранням польотів зі своїм нареченим. Тим більше що Роберт запросто закриє мені рота, якщо йому здасться, що я лізу не в свої справи.
Проте залишити все так я точно не могла. Тут пахло смаженим.
— Ого, — відчула я холод унизу. — А тут холодно.
— Еге ж. Опалення немає. Документи зберігаються тут як вино, — пожартувала Лаура. — Темний, сухий, безлюдний льох. Навіть телефон тут ледве ловить.
Ми пройшли рядами з шафами і зупинилися біля одного з них.
— Це тут? — показала я на відчинений ящик з вицвілим написом.
— Так. Це тут. Тут зібрано папери за всіма попередніми проектами, для яких фонд Ллойда збирав кошти... От за минулий рік, — витягувала вона товсті папки. — Ось позаминулий... І так далі.
— Дякую. Далі я сама розберуся. Можеш іти, я зачиню.
— Добре. Тоді я пішла на обід. І це... дивись не застудися тут. Фонду потрібен такий директор, як ти.
— Хех, — усміхнулася я. — Але ж я лише заступник.
— Усяке буває, — сказала Лаура, не подумавши. — Тобто… ну… Гаразд, дурницю ляпнула. Вибач.
Вона пішла, а я зайнялася пошуками правди. Мені потрібно було з'ясувати, як розподілялися гроші минулими разами. Я хотіла для себе чітко зрозуміти, з чим маю справу — це перший випадок зловживання владою чи перевірена схема.
— Так... — відкрила я проект, яким фонд займався ще до мого приходу в компанію. — Реабілітаційний центр для ветеранів в Аламеді... Що? — здивувалася я на першій же сторінці. — Заморожений? "Заморожений через дефіцит коштів".
Їм не вистачило грошей. Хоча спочатку бізнес-план враховував усі ризики, отже, зібраних грошей мало вистачити. Але чомусь не вистачило. Гроші просто випарувалися. Їх, як і цього разу, роздерибанили по дрібних фірмах.
Потім я взяла житловий комплекс для незаможних у сусідньому Берклі. Я чула про цей довгобуд — роботи по ньому йшли роки чотири, а потім все завмерло на півдорозі. Звісно ж, проект був заморожений. І гроші знову не дійшли до адресата. Було багато шуму, багато субпідрядників, які навіть будівельної техніки не мали... А потім очікуваний "пшик".
І що більше я проводила часу в архіві, то сильніше переконувалась — мій наречений аферист, він злочинець. Принаймні про це говорили цифри. Багато цифр та платіжок, згідно з якими гроші йшли та розчинялися без відчутного вихлопу. Будь-яка папка, яку б я не взяла в руки, говорила про те саме. Безкоштовний коледж у Волнат-Кріку, льодова арена в Редвуд-Сіті та навіть недобудована фабрика у Фрімонті — всі проекти за останні десять років були повністю збитковими.
Весь цей час біля керма стояв Роберт. Мій бос і за сумісництвом наречений.
Підозрюючи, що вся ця історія може знайти раптове продовження, я почала робити фотографії документів. Я клацала на телефон договори з його підписами, липові акти та платіжні документи, за якими гроші йшли в нікуди. Мені було дуже страшно, що хтось це побачить. Мене могли запідозрити в шпигунстві, адже це корпоративна таємниця — не можна просто так виносити сміття з хати, не порадившись із директором. А директор, я вважаю, не дуже захоче всім розповідати про свої маленькі таємниці. Бо після такого ти вже зазвичай не директор...
— А! — скрикнула я від жаху і випустила телефон. Мені дзвонив невідомий номер. — Чорт... Хто це міг би бути? Це не Роберт. А хто?
Набравшись сміливості і подивившись на всі боки, я відповіла на дзвінок.
— Міс Фергюсон? Аліса Фергюсон? — питав мене чоловік із сиплим голосом.
— Так, а хто це?
— Це Тайлер. Приватний детектив. Ви мене найняли, щоб...
— Так-так-так... — кивала я. — Звичайно пам'ятаю.
— Не міг до вас додзвонитися. Вже вп'яте дзвоню.
— Це тому, що я у підвалі. Я зараз у архі... — подумки заткнула себе. — Що ви хотіли сказати?
— У вашій справі трохи прояснилося, — сказав він діловито. — Я знайшов Чорнова.
Почувши це, я затремтіла. В очах знову потемніло, ніби мені належало складати зараз іспит.
— Так, я зрозуміла. Це добре. Ви... впевнені, що це він? — Боже, як я нервувала, думаючи про нього….
— Так, я впевнений. Інформація повністю достовірна. Я одержав її в одного зі спільників Чорнова. Вони збираються обчистити склад сьогодні вночі... У вас є листок та ручка, щоб записати собі адресу?
